15

День за днем я звикала до зовнішності Нечипорука, він вже не видавався мені таким страхітливим, тож атмосфера на роботі перестала бути такою гнітючою. Я знову з радістю бігла до офісу, щоб поринути у світ 3D-дизайну, працювала на максимумі, аби довести, що нічим не гірша за Оксану.

Чому у мене раптом з’явився дух суперництва? Та все тому, що з будь-яким питанням Мирослав Іванович звертався саме до Оксани, а мене майже ігнорував. Ні, звісно ж він був приязний, але більше спілкувався саме з подругою. І якщо попервах мене це цілковито влаштовувало, я навіть рада була, що наше спілкування було зведене до мінімуму, то коли я почула, як напарниця звертається до нього «Мире», а він кличе її «Ксю», як близькі друзі, черв’ячок заздрощів заворушився у моїй душі. Адже мене він продовжував називати Станіславою Костянтинівною, навіть не роблячи спроб зблизитися.

І тепер вже така ситуація почала мене напружувати, бо хотілося теж бути ближче з шефом. «Нащо?» – аби хто спитав.

Згодом і нагода трапилася. Оксана саме відійшла десь у відділ кадрів, коли Мирослав Іванович покликав її до себе. Якось воно так само у нас повелося, що він просто голосно гукав, а через тонку перегородку було чудово чутно. Подруга залюбки відгукувалася, якщо не треба було йти до нього, тож бувало, що вони й переговорювалися через стіну.

Я ж так зробити – крикнути, що вона вийшла, – не наважилася. Зате наважилася піти до його кабінету.

– Мирославе Івановичу, ви кликали Оксану, проте вона зараз у відділі кадрів. Я перекажу їй, щоб зайшла до вас, щойно вона повернеться, – ввічливо пояснила я. А потім вирішила, що це мій шанс, тож додала: – Або ж я можу вам допомогти…

Мирослав якийсь час задумливо дивився на мене, не кажучи ні слова, потім кинув погляд на екран комп’ютера і так само задумливо кивнув. А я все ще стояла у нерішучості, бо  чим саме йому допомогти, він так і не сказав.

– Ходіть сюди, – нарешті видав шеф.

Я наблизилася і на екрані побачила нарешті, що за проблема була у керівника. Одна з найкращих нових програм для 3D-моделювання іноді видавала дивовижну помилку, яку не так-то просто було обійти. На екрані просто відображувалося діалогове вікно, проте кнопки вибору – жодна з них – були неактивними, тож і продовжити роботу було неможливо. Якщо ж перезавантажити програму, то функція автозбереження не вмикалася, тому всі внесені зміни просто пропадали. І не біда, якщо їх було трохи, але якщо видалявся майже готовий проєкт, було вкрай прикро за втрачений час та пророблену роботу.

Ми з Оксаною давно навчилися з нею справлятися (не без моєї блискучої тямущості!): там і складного нічого не було, просто потрібно було затиснути певну комбінацію клавіш, і діалогове вікно зникало. А от Мирослав, здається, зіштовхнувся з цією проблемою вперше і, звісно ж, не знав, як вийти з цієї ситуації. Добре, хоч програму примусово не додумався закрити!

– Знаєте, що з цим робити? – з надією запитав він мене.

– Звісно, – щиро усміхнулася йому, уже зовсім не лякаючись його понівеченої частини обличчя. Підійшла ближче (з правої його сторони!) і показала, які саме клавіші необхідно затиснути, щоб усе знову запрацювало. Мирослав сам виконав необхідну операцію, а я помітила, що й долоні з пальцями у нього пошрамовані. Що ж з ним відбулося? Підірвався на міні? Чи то від вибуху снаряда? І не спитаєш же…

 Підняла очі на його обличчя і помітила, що шрами спускаються і на шию, під високий комір його светра. Скільки ж у нього ще поранень під одягом? Як він взагалі вижив після такого? Ще й руки-ноги зберіг!

Добре, що він через відсутність ока не занотував мою увагу до себе, бо сумніваюся, що вона б йому сподобалася. Коли він повернувся так, щоб бачити мене, я вже встигла відсторонитися. Думала й очі відвести, та все ж вирішила, що в тому, що я дивлюся на нього, немає нічого недозволеного, тому й зустрілася з ним поглядом майже без остраху.

– Дякую, ви мене врятували, – відкашлявшись, але все ще хрипко мовив Мирослав. – Там було надто багато роботи, шкода було б її втрачати.

– Ну то збережіть зараз, аби точно не втратити, – усміхнулася йому.

Він теж спробував усміхнутися у відповідь. А я здригнулася від несподіванки, бо від його усмішки понівечена шкіра на щоці пішла неприродними складками, а саме обличчя перекосило.

Мирослав тут же насупився – де й подівся гарний настрій.

– Так і зроблю. Можете йти, – буркнув він мені, уже перевівши погляд на монітор.

Захотілося вилаятися найбруднішою лайкою! Знову я не стримала своїх емоцій і знову зруйнувала ті приязні стосунки, які вже почали намічатися. Адже мені не здалася його прихильність до мене?

От і як тепер бути? Послухатися й піти? Але тоді вже точно він буде й надалі мене ігнорувати. Здавалося б, радій, адже ти сама не хотіла бути у нього на побігеньках. От тебе й не чіпають. Але чомусь це мене й бентежило. Хотілося мати з ним такі ж товариські стосунки, які були у них з Оксаною.

Це ж лише на благо офісу правда ж? Негоже, якщо в керівника та його асистентки такі напружені відносини.

Поки стояла і роздумувала як бути, Мирослав щось аж надто захоплено роздивлявся на екрані. Я не йшла, хоч і мовчала.

Зрештою начальник знову підвів голову і поглянув на мене:

– Щось іще, Станіславо Костянтинівно?