14

Наступного дня на роботі ми з Мирославом майже не перетиналися. Лише зранку переглянули, що там зробили підлеглі, вказали на помилки та недоліки (причому навдивовижу одноголосно зійшлися у своїх судженнях), дали нові настанови, потім розподілили вже між собою ділянки роботи над проєктом та розійшлися по своїх кабінетах.

Кілька разів протягом дня Мирослав Іванович викликав до себе Оксану для уточнення якихось деталей та просив підказки у роботі з програмою, мені ж і зовсім дав спокій на весь день.

Варто зауважити, що сьогодні, коли я вже достеменно знала, що на мене очікує, керівник не видавався мені настільки страхітливим, як це було вчора, хоча сироти й виступали за шкіркою, коли я зустрічалася з ним поглядом. Сподіваюся, сьогодні мені все ж вдавалося тримати лице і не показувати справжніх емоцій. Але я насправді була рада, що він більше звертався до Оксани, а мене лишив у спокої.

Як і вчора, сьогодні Оксана теж принесла йому їжу з обіду, бо керівник так і залишився у своєму кабінеті під час перерви. Як і вчора ж, Мирослав Іванович відмахнувся від її пропозиції піти додому разом, залишався у своєму кабінеті, коли ми йшли з офісу.

Дорогою до зупинки Оксана ділилася зі мною:

– Ти помітила, що Мирослав Іванович постійно киргикає? Я запитала у нього, чи це не від хворого горла, може ліки які купити. Але він сказав, що то після поранення і просто потрібен час для того, щоб голосові зв’язки відновилися. Так шкода його.

Я лише угукнула, не бажаючи розвивати тему. Та й поспішала трохи, тому швидко попрощалася і застрибнула у необхідну мені маршрутку, яка довезла мене до центру міста у салон краси, де мені мали поновити манікюр.

Зі своєю майстринею манікюру ми були знайомі дуже давно, я вважала її кимось на кшталт психолога, бо всі ті поради, які вона давала, виявлялися слушними та дієвими, тому й сьогодні була з нею гранично відвертою. Раніше я ділилася з нею сподіваннями про нову посаду, тож тепер пожалілася і їй про вселенський облом. Але побіжно. Більше у розмові я приділила увагу своєму знайомству з посланцем. Бо з подругами я якраз його й не обговорювала.

– Тобто ти його ніколи не бачила? – уточнила Марина.

– Ні… Тобто бачила напевно, адже ми живемо в одному під’їзді. Та проте уявлення не маю, ким він може виявитися.

– Але хочеш дізнатися?

– Ну звісно. Але він поки не бажає зі мною бачитися.

– Може боїться тебе розчарувати?

– Чим би то?

– Зовнішністю своєю. Чи статками? Звідки я знаю.

– То що мені робити?

– Переконати його, що тобі байдуже. Що ти зацікавилася ним, як особистістю.

У мене вирвався нервовий сміх:

– Ага, після того, як вчора увесь вечір розповідала, який страшний у мене керівник.

– Тут ти, звісно, дала маху. Я навіть не знаю, як тобі вчинити. Може заскоч його зненацька? Навідайся сама до нього додому, тоді він точно нікуди від тебе не подінеться.

– Якби ж то ще знати напевно де він живе. Бо планування будинку таке, що балкони у нас спарені з сусідським.

– Ну, дві квартири, то не увесь під’їзд, можна й в обидві постукати.

Що ж, я взяла на озброєння ідею Марини, проте для себе вирішила використати її у крайньому разі, коли вже точно упевнюся, що Слава не бажає зі мною бачитися. Адже зараз він не відмовлявся, лише хотів відтягнути цей момент.

Додому після розмови з майстринею поверталася у піднесеному настрої. Аж поки не зайшла у двір своєї багатоповерхівки. І вклякла, бо в темряві, подекуди розбавленій неясним світлом під’їздних ліхтарів побачила того ж таки чолов’ягу, що вже двічі лякав мене. Зараз він йшов переді мною, трохи похитуючись та заплутуючись у власних ногах. Знову п’яний! Йти слідом за ним я не наважилася, так і принишкла коло рогу, та очей з незнайомця не зводила, силкуючись зрозуміти, куди він намилився і що йому знадобилося у нашому дворі.

Чоловік, знову у капюшоні, з-під якого визирав козирок кепки, по чому я його власне і впізнала, зараз непоспіхом підійшов до сусіднього під’їзду і піднявся сходами. Дорогою міцно чіплявся за поруччя, ледве не руками допомагаючи собі підійматися. «Це ж треба було так набратися?» – знову упереджено подумала я. Незнайомець тим часом приклав магнітний ключ до замка і впевнено зайшов усередину. Тобто цей підозрілий тип ще й живе по сусідству? От вже чого не вистачало!

Не встигла я видихнути й рушити й собі додому, як мене знову перелякали. Цього разу дзвінкий гавкіт Іриски, яка разом зі своїм хазяїном вигулькнула з-за моєї спини.

– Добрий вечір, пані! – приязно озвався хазяїн песика. – Знову ми вас налякали?

– Так, трохи, – не стала кривити душею я. – Вітаю… – і осіклася, бо не знала, як до нього звертатися. Чомусь минулого разу ми не представилися одне одному.

Чоловік зрозумів причину моєї обірваної фрази:

– Я не назвав свого імені. Прошу вибачити мені. Я Олексій.

– Станіслава, рада знайомству.

– Навзаєм. У вас таке прекрасне ім’я! – зробив мені комплімент чоловік. – Знову ви самі й так пізно. Невже вас немає кому зустрічати?