13

Виглядало нормально, принаймні у виконані Оксани, бо шеф щиро подякував і з задоволенням уминав і канапку, і тістечко, запиваючи все це ще гарячою кавою, поки ми продовжували знайомити його з новинками ринку 3D-дизайну. Але звертала на це увагу я зовсім недовго. Скоро робота знову поглинула мене, як і інших, з головою.

Після обіду ми взялися за власне технічне завдання, яке Мирослав Іванович визначив, як пріоритетне, тому довелося тягнути з кабінету власні ноутбуки, певно для того й придбані замість комп’ютерів, щоб їх можна було переносити з місця на місце.

Час від часу, коли мені треба було звернутися безпосередньо до Мирослава, я забувалася і здригалася від його вигляду, і сто чортів мені в печінку, якщо він цього не помічав. Проте вдавав, що все гаразд, дуже вдало.

Так і дотягнули до кінця робочого дня, навіть трохи затрималися, аби доробити частину проєкту. Ми з подругою повернулися до власного кабінету, захопили речі та зібралися на вихід. Офіс уже спустів, лише шарудіння з шефового кабінету лунало в його тиші.

– Мирославе Івановичу! – гукнула його Оксана. – Ви йдете? Ходімо разом!

– Ні, дякую, Оксано Валеріївно, – пролунало з кабінету. – Йдіть, я ще трохи затримаюся.

Знизавши плечима, а я ще й полегшено видихнувши, ми з напарницею рушили додому.

Щойно переступивши поріг, навіть не роздягаючись, вискочила на балкон. Так хотілося поділитися зі Славком останніми новинами. Покликала, проте відповіді не отримала. Шкода…

Кінець кінцем так і бігала туди-сюди до самого пізнього вечора, коли спіймала-таки свого посланця.

– Ну нарешті, Славо! Де ти був?

– Довго розповідати… – якось невесело відгукнувся він.

– Що в тебе трапилося? – відреагувала я на його тон.

– Нічого, все добре. Стомився трохи, адже я вже дідуган, – наче й пожартував, але голос у нього був сумний. – Як пройшов твій день?

От даремно він зачепив мене! Стримати потік вражень та емоцій я навіть не намагалася, так і вихлюпнула на нього все, що трапилося за сьогодні. І думки свої про Мирослава я теж не приховувала, розповіла, як злякалася його, як моторошно мені було поруч з ним. Так захопилася, що й не помітила, що чоловік вгорі притих і вже якийсь час не відповідає на мої репліки.

– Агов, Славо! Ти ще тут?

– Тут…

– Тоді чому замовк? Зовсім задурила тобі голову своїми балачками?

– Ні… – знову коротка фраза і тиша. І тільки кілька секунд потому В’ячеслав ніби стрепенувся і продовжив: – Ні, все гаразд, замислився трохи. То кажеш, тебе лякає новий шеф?

– Так, трохи. Я була не готова до його зовнішності та відповідно відреагувала. Думаю, мені не вдалося приховати той жах, який я відчула. А тепер я не знаю, як себе з ним поводити.

– Він настільки потворно виглядає, що тобі важко знаходитися поряд з ним?

– Ну, не те щоб… – невпевнено протягнула я. – Але…

Славко перебив мене:

– Але й не приваблює, так?

– Приваблює? – я аж пирхнула. – Та цей козел посів моє місце, і він ще повинен приваблювати мене? От чого вже не буде!

– І що, він такий вже посередній спеціаліст?

– Та ні, спеціаліст він гарний.

Посланець засміявся:

– Ти визнаєш це? Отакої!

– Ну а чому б і ні? Він і справді дуже здібний та талановитий. Мені сподобалося працювати разом з ним.

– Але все ж козел? – не вгавав Славко. – Чи він зверхньо ставився до тебе чи твоєї роботи? Принизив якось?

Я замислилася над відповіддю. Відновила у пам’яті увесь робочий день, усі ті миті, які ми провели утрьох. І мусила визнати, що з боку Мирослава не було жодного прояву зверхньої поведінки чи неповаги. Ні, він навпаки поводився стримано і приязно, навіть попри моє неприховане ставлення до нього.

Від цього усвідомлення мені стало трохи ніяково. І я поспішила поділитися зробленими висновками з посланцем.

– Тобто, якщо бути об’єктивною, то до робочих моментів у тебе претензій немає? – уточнив мій співбесідник.

– Немає, – погодилася з ним.

– І тепер тобі соромно, що ти лякалася його зовнішності? – продовжував свої уточнення В’ячеслав.

– Так. Але знаєш, у чому біда? Я не впевнена, що зможу так швидко звикнути до нього, що не буду кидатися, варто мені побачити його. І я розумію, що така поведінка неприйнятна, але що з собою робити не знаю.

– Твоя Оксана теж такої думки?

– Ні, принаймні вона набагато швидше опанувала себе і поводилася природно. Чого не скажеш про мене.

– Тобто тебе все ж бентежить власне ставлення до нього? Ти б хотіла його змінити?

– Аякже, нам же разом працювати, не думаю, що напружена атмосфера цьому посприяє, – чесно зізналася йому.

– І це єдина причина?

– Які можуть бути ще? Заміж за нього я точно не збираюся!