12

Оксана точно швидко змогла впоратися зі своєю реакцією, а, може, й не приймала так гостро зовнішність керівника, тому сама зголосилася йти до нього з роботами новачків. Я ж зібрала їх у дальньому кутку офісу і там стиха повідомила, що Мирослав Іванович має ушкодження на обличчі, а тому треба бути готовими й не лякатися. Зграйка дизайнерів закивала головами, дехто з дівчат навіть губу закусив від емоцій.

Я повважала свою місію виконаною і знову сховалася в кабінеті. Треба було підготуватися до роботи разом з Мирославом, пригадати всі прийоми та інструменти 3D-моделювання, які стали доступними в останні два роки, поки триває війна. Підготувала кілька візуалізацій та 3D-рендерингу (це 3D-процес комп'ютерної графіки, який автоматично перетворює 3D-моделі каркасів у 2D-зображення з 3D-фотореалістичними ефектами або без фотореалістичної візуалізації на комп'ютері). Оксана ж взялася за те, в чому була сильнішою, – 3D-анімацію.

Врешті решт, коли прийшов час знайомства, у нас було уже все готове й до навчання керівника.

– Мирославе Івановичу, – заглянула Оксана до його кабінету, коли всі зібралися. – Ми чекаємо на вас.

Звідти пролунало киргикання (застудився він, чи як?), а потім хрипкий голос мовив:

– Дякую, я зараз.

«Зараз» розтягнулося. Скільки там треба секунд, аби підвестися з-за столу та зробити кілька кроків до дверей? Але минув якийсь час, поки шеф не показався у дверях. Рухався він зовсім повільно, тож стало зрозуміло, чому й витратив стільки часу. Це тому, що хотів підготувати присутніх до свого приходу? Чи він завжди такий неповороткий? Наче не накульгує, тому навряд чи це стосується поранення, хоча… Хто знає?

Його поява викликала ступор серед присутніх, проте Мирослав не звернув на них увагу. Я, хоч вже й знала, що на мене очікує, знову здригнулася, побачивши пошматоване обличчя. І саме це занотував начальник, бо не зводив з мене погляду. Трясця…

– Добрий день! Вітаю вас у команді 3D-художників! – звернувся він до нас усіх. – Мене звати Мирослав Іванович, і відтепер я буду очолювати наш новостворений відділ. Одразу б хотів відзначити гарну роботу Оксани Валеріївни та Станіслави Костянтинівни з організації роботи. Я дуже вдячний за це. Також я вже переглянув ваші роботи та маю по них декілька питань.

Мирослав пустився в обговорення, активно залучаючи до нього Оксану, а я почувалася ні в сих ні в тих. Наче й не причетна до розмови, але й піти не можу. Збиралася ігнорувати його сама, а натомість отримала нехтування з його боку. Мені б і радіти, адже повноважень моїх він не відбирав, чітко дав зрозуміти підлеглим ще на початку розмови, що ми з Оксаною рівнозначні, та я відчувала досаду й безпідставне невдоволення.

На щастя, Мирослав дослу́хався до наших з Оксаною рекомендацій та залишив усіх, включно з Надією, працівників на випробувальний термін. І тут же оголосив завдання: розробити тривимірну візуалізацію інтер’єрів майбутнього торговельного центру, проєктуванням якого займалася наша компанія. Я бачила креслення, тому й не була здивована. Скоріше мене вразила швидкість, з якою Мирослав включався в процес роботи.

А ще я зрозуміла, що відсторонений начальник, який тільки керує зі свого кабінету, нам точно не світить. Розподіливши обов’язки між членами команди, та об’єднавши декого в пари, Мирослав Іванович звернувся до нас з Оксаною:

– А вас, мої асистентки, прошу до кабінету. Думаю, нам є над чим попрацювати.

Як не дивно, враховуючи моє упереджене ставлення до Мирослава та остуду від його вигляду, працювати разом мені дуже сподобалося. Ми утрьох, підтягнувши ще два стільці до робочого комп’ютера шефа, заглибилися у роботу.

Мирослав потягнувся за окулярами, якось довго примощував їх на переніссі, а вони все норовили сповзти з правого, ушкодженого, боку, з чого я зробила висновок, що, скоріше за все, і вухо у нього відсутнє, або ж не зовсім функціональне.

А далі нас поглинула робота.

Дуже скоро я, втупившись в екран комп’ютера, перестала зовсім акцентувати на його ушкодженні, тим більше що розмістилася з лівої його сторони, і повністю включилася в роботу: знайомила з оновленнями, показувала на прикладах, ділилася хитрощами. Загалом, ми з Оксаною давно вже складали спрацьований тандем, який вдало доповнював одна одну, тож саме це й продемонстрували Мирославові. І тим дивовижніше було усвідомлювати, що у наш дует дуже вдало вписується третій учасник – сам Нечипорук.

Півтори години до обіду промайнули, як одна мить. Я була у справжньому захваті від здібностей керівника, і хоч як не хотілося цього визнавати, та мусила хоч собі сказати правду: він посів це місце по праву. Ні, я не була гіршою за нього, проте й він був дуже кваліфікованим, та, що більш важливо, талановитим 3D-дизайнером дуже високого рівня.

Ми б і далі працювали, не помічаючи нічого довкруг, але наші підлеглі заметушилися в офісі, що й відвернуло нашу увагу.

– Ого, вже обід! – вигукнула Оксана, позирнувши на годинник. – Оце запрацювалися!

– Так, – Мирослав відкинувся на спинку свого крісла, стягнув окуляри й зморено потер вціліле око. – Йдіть перекусіть, продовжимо після перерви.

– А ви? – здивувалася подруга. – Ходімо, покажемо вам, де можна смачно пообідати.

– Ні, я побуду в офісі.

– Голодним?