11

Увесь тиждень минав у клопотах по організації роботи нашого відділу. Як ми й пророкували, той хлопчина, який напартачив першого разу, ще у вівторок з’явився, знову не показав нічого путнього, а з середи взагалі зник. Довелося знову напинати відділ кадрів для пошуку спеціаліста. Тільки тепер ми, маючи такі повноваження, самі ходили на співбесіди, чим значно економили час і нерви.

Надя під керівництвом Яни виявила величезний потенціал і навдивовижу швидко опановувала нову для себе професію. Ми з Оксаною зійшлися на думці, що з радістю залишимо її. Якщо тільки Мирослав Іванович не заперечуватиме, бо останнє слово все ж лишалося за ним.

Якби не його тінь, яка нависала над нами, як Дамоклів меч, я б взагалі почувалася повноправною керівницею, власне, чого й пригнула. І мріяла, аби той Нечипорук виявився любителем делегувати повноваження, а самому сидіти у кабінеті й не пхати носа в офісні справи, як великий начальник. Ми з Оксаною висували найнеймовірніші припущення, коли намагалися передбачити, яким виявиться новий керівник, проте до реальності все одно виявилися не готові.

У наступний понеділок, коли ми разом вийшли з ліфта на нашому поверсі, який випускав людей просто до відкритого простору коворкінгу, то побачили, що двері начальникового кабінету не причинені повністю, а за опущеними ролетами рухається якась тінь. Переглянулися з Оксаною:

– То він?

– Думаю, так, – хитнула головою у відповідь.

Вирішили не відкладати до нових віників і до приходу решти йти знайомитися.

– Доброго ранку! – вигукнула подруга після короткого стуку. Так, як двері були не причиненими, то ми, не змовляючись, вирішили, що чекати дозволу на вхід не варто. – Мирославе Івановичу? Можна?

– Доброго ранку, – пролунало у відповідь від вікна. – Так, заходьте.

Високий, плечистий чоловік, одягнений у темні джинси та світло-сірий светр, роздивлявся вулицю, коли ми перервали його усамітнення. Світло вікна добре освітлювало його по-чоловічому гарне обличчя з прямим носом та вольовим підборіддям. Відросле темне волосся м’якими хвилями обрамлювало його голову, особливо мило закручуючись коло вилиць та на шиї.

Мило? Славко, ти нормальна? Вважаєш милим того, хто віджав твою посаду? Зовсім очманіла?

Мирослав Іванович не поспішав повертатися до нас, так і стояв у пів оберта, споглядаючи у вікно так, ніби там було щось вкрай цікаве. Аж самій захотілося підійти й поглянути, що ж так привертає його увагу.

– А ви певно Станіслава Костянтинівна та Оксана Валеріївна? – доволі приязно поцікавився він хрипким голосом, хоч перед тим і прокашлявся.

Але занотувала я його приязний тон лише побіжно, більше мене обурювало, що цей великий пан навіть не зволив поглянути нам у вічі. Через обурення і не поспішала подавати голос, тому спілкуватися з керівником продовжувала напарниця:

– Так, це ми. Я – Оксана, а це Стася.

Ну от, знову мене охрестили ненависним прізвиськом! А я вже думала, що позбулася його, коли минулий тиждень підлеглі зверталися до мене на ім’я по батькові. Страшенно не хотілося, щоб новий начальник називав мене так, тому, навіть перш ніж подумала, випалила:

– Станіслава, будь ласка.

Спіймала Оксанин погляд, в якому так і читалося: «Якого хріна?» та тільки знизала плечима у відповідь.

Від керівника донеслося загадкове хмикання, а потім він зі словами:

– Радий знайомству, – нарешті повільно повернувся до нас обличчям.

Краще б він цього не робив, продовжував і далі стояти у пів оберта, втупившись у вікно.

Трясця, чому генеральний не попередив, яке саме поранення має його товариш?! Якщо лівою стороною його обличчя я мимоволі замилувалася, то права змусила мене здригнутися, бо там було суцільне місиво зі шрамів, які геть не дозволяли розібрати хоч якісь риси. Ока теж не було, навіть очна ямка була відсутня, лише впадина на суцільній понівеченій шкірі, яку не надто вдало прикривали хвилі відрослого волосся. Вольове підборіддя з цього боку було ніби трохи скошене, можливо, не всі уламки щелепи вдалося зібрати. Рот і так був скривлений, правий куточок опускався завдяки шрамам, а тепер і поготів став перекошений, коли Мирослав занотував нашу на нього реакцію.

Хоча «нашу» я вжила навмання, бо того, як відреагувала Оксана, я не бачила – оговтувалася від власного шоку.

– Отож, відтепер ми працюємо в одній команді, – зауважив чоловік.

Відповіли ми синхронно кивками, не знаю, як Оксана, а я боялася, що голосом ще більше видам, як його злякалася.

Мирослав Іванович підібгав губи, але продовжив:

– Я трохи випав з основних тенденцій, звісно ж гуглив, але розумію, що надолужувати доведеться ще довго. Введете мене в курс справи?

– Авжеж! – з надмірним ентузіазмом вигукнула напарниця, аби компенсувати першу неприховану реакцію.

Я досі могла лише кивати.

– Тоді, якщо вам буде зручно, то зараз я б хотів познайомитися з підлеглими, а далі ми б могли зайнятися справою.

– Чудово, – Оксана вже зовсім опанувала себе і почувалася невимушено й упевнено, а я все ще оговтувалася, хоч і розуміла, що нічого страшного у пораненні начальника немає, варто просто звикнути до його зовнішності. Але поводити себе природно все ще не могла.