10

Поговорити з посланцем вдалося аж у середу, коли я вже зневірилася у самій можливості. Але все ж мовчки стояла на балконі та насолоджувалася тишею квітневої ночі.

– Привіт, – раптом пролунало тихе згори.

– Славо? – я аж підскочила від радощів. І не стримала відвертості: – Я вже думала, не почую тебе…

– А що, хотіла? – дещо єхидно поцікавився він.

А я вже пошкодувати встигла, що зізналася, тому лише насуплено мовчала. Аж поки він не продовжив:

– Бо особисто я дуже сумував за нашими розмовами. Вибач, мене увесь цей час і вдома не було.

– І де ж ти був? – не втрималася від запитання.

Він довго не відповідав, я вже встигла подумати, що й не почую відповіді, та все ж нарешті важко зітхнув і видав:

– Даруй, колись розповім, але не зараз. Не хочу про це говорити.

– Добре, – тут же погодилася я, за тоном його голосу зрозумівши, що для нього то й справді болісна тема. – Тоді про що?

– Розкажи, чим займалася на роботі. Ще щось, не знаю… Хочу трохи відвернутися.

Сказано це було таким голосом, що у мене аж серце стислося, але показувати цього не стала, навпаки із запалом взялася розважати його веселими байками та приколами з робочих буднів. Розповіла про новеньких, про їхні здобутки та фейли, поділилася радістю, що працюю разом з Оксаною.

– Це хоч трохи примирило тебе з тим, що твоє омріяне місце віддали іншому? – раптом запитав він.

Зітхнула, але зізналася:

– Хіба трохи. Але я й досі сердита на нього.

– На кого з них? – у голосі вже чулися смішливі нотки, тому я вважала, що досягла своєї мети: підняти йому настрій. – Генерального? Чи керівника?

– На обох!

Славко засміявся. А потім раптом видав:

– Дякую, Славо, спілкування з тобою – як ковток відсвіжного напою: бадьорить та надихає.

– Ох, мені теж подобається наше спілкування, – зізналася йому, примружившись від задоволення, мов кішечка.

Він хмикнув у відповідь:

– Я радий…

А мені захотілося більшого, і я, навіть не подумавши, як це виглядатиме збоку, випалила:

– Може, зустрінемося якось?

– Тобі б цього хотілося? – щире здивування проступило в його голосі.

– Якби не хотілося, я б не пропонувала.

– Але ж я – посланець Всесвіту, безтілесний дух, покликаний розраджувати тебе у скрутній ситуації. Ти не маєш знати, хто я, і який у мене вигляд.

Я засміялася такій його відмовці:

– Так і скажи, що не хочеш переходити на інший рівень спілкування.

– Хочу, – заперечив він мені. – Але зробімо це трохи пізніше. Я поки не готовий…

І як розцінювати таку його відповідь? Він так культурно відшиває мене? Чи й справді має якісь причини? А, може, то через дружину, з якою «довга історія»?

– Ну, як знаєш. Але більше я пропонувати не буду. Надумаєш – кажи, і вже я буду роздумувати, готова я чи ні, – відповіла йому з одного боку жартома, але з іншого трохи ображено.

– Добре, – відповів він. – Я, на відміну від тебе, знаю, де ти живеш, тому приповзу на колінах і буду вмовляти.

Така його заява змусила сміятися. Якийсь він був близький, наче знаю його хтозна-скільки, а ще товариський і приязний, тож і ображатися довго на нього не могла.

– Ловлю на слові!

– Добре, – чомусь мені здалося, що він усміхається і самій захотілося усміхатися у відповідь.

– До речі, я ж і справді не знаю де ти живеш!

– Навіщо тобі ця інформація? Будеш сталкерити мене? – знову сміявся Слава.

– Ой, та дуже треба! – весело пирхнула у відповідь. – Просто двері підпалю, як не захочеш зустрічатися зі мною, та й по всьому!

– Насправді, я не певен, що на цьому тижні матиму можливість приділити тобі належну увагу, – раптом видав він. – А от вже на наступному ми могли б десь сходити прогулятися. Якщо ти цього захочеш…

– А що зміниться наступного тижня? – не зрозуміла, куди він хилить.

В’ячеслав засміявся:

– Та хіба ж я знаю? Може набриднути встигну тобі? Або іншого кавалера знайдеш. До речі, ти ж провела допит про моє особисте життя, а сама не розповідаєш нічого. Може у тебе є хтось?

– Ага, – чмихнула від обурення. – І ти вважаєш, що я настільки безсовісна, що, маючи хлопця, фліртуватиму з іншим і запрошуватиму його на побачення? Ба більше, ти навіть не проти такого розвитку подій!

– А ти зі мною фліртуєш? – грайливим тоном уточнив він. – Вибач стариганові, не вловив одразу.

– От же! – тільки й вигукнула я, а він вже продовжував:

– Ще й на побачення кличеш, мені точно треба ґрунтовно підготуватися. А стосовно розвитку подій, хтозна, що там зараз у молоді в головах, можливо так заведено. Вільні стосунки, чи як воно називається?