9

На роботу у понеділок йшла з розбурханими почуттями. З одного боку, тривожилася, як Володимир Сергійович поставиться до мого п’ятничного вибрику, коли я мовчки пішла з його кабінету і зникла з офісу, а з іншого, думала, як поводитися та чим займатися з новим колективом.

Навдивовижу генеральний, певно розуміючи, що вчинив зі мною по-свинськи (а може хто й просвітив!), нічого не згадував, натомість сам прийшов до мого робочого місця і покликав за собою.

Ми пішли на інший поверх, туди, де, як я знала, хоч ще жодного разу там не була, облаштовувався офіс для відділу 3D-дизайну. Нас зустріло чимале світле приміщення, на кшталт коворкінгу – затишне, попри великий простір, та вдало організоване. Зліва стіна була відділена скляною перегородкою з ролетами, яка відокремлювала два кабінети, вочевидь, мій та майбутнього керівника.

Здогадка моя виявилася правильною. Шеф показав мені насамперед робоче місце начальника, від якого я прийшла у захват, бо там мені настільки сподобалося, що стало ще більш образливо від думки, що те все призначалося не мені. Далі ми зайшли до іншого кабінету, більшого за розмірами та чомусь з двома робочими місцями у ньому.

Я запитально поглянула на Володимира Сергійовича, і той пояснив:

– Тут тепер буде твоє робоче місце. Разом з Оксаною, вона призначена другим асистентом. Спрацюєтеся?

І він ще запитує? Та я ладна була кинутися йому на шию від захвату, хоч ще всього кілька хвилин до того супилася і сердилася.

– Думаю, спрацюєтеся, – сам собі відповів генеральний. – Поручаю вам за цей тиждень організувати тут всю роботу та особисто проекзаменувати кожного майбутнього співробітника та подати їхні кандидатури із зауваженнями та пропозиціями на стіл Мирославу.

– Кому? – уточнила, бо у нас в офісі не було нікого з таким іменем.

– Мирослав Іванович Нечипорук – твій майбутній безпосередній керівник.

О… Он як? Стало трохи ніяково під пильним і в глибині дещо насмішкуватим поглядом шефа за те, що я психонула у п’ятницю і навіть не дізналася, з ким доведеться працювати. Напустила на себе непробивний вигляд і тільки кивнула, занотувала інформацію, ніби так було й треба. Шеф хмикнув, та коментувати не став. Натомість запитав інше:

– Скажеш сама Оксані, згода?

Звісно ж, згода! Та з Оксаною поруч я тут гори зверну! І навіть присутність якогось там Мирослава Івановича мене вже майже не бентежила. Аби палиці в колеса вставляти не став, з усім іншим, думаю, впораємося.

З усіх ніг кинулася до старого офісу – збирати речі. Але насамперед побігла до Оксанки й ошелешила її гарними новинами. А далі ми вже разом облаштовували новий кабінет, щебетали та готувалися до зустрічі з новими підлеглими, які мали з’явитися в офісі по обіді.

Зрештою, новачки почали збиратися набагато раніше призначеного часу, цікаво поглядали довкруг, знайомилися одне з одним, найсміливіші проходжувалися робочим залом, роздивлялися. Всього до офісу мало прийти семеро претендентів, проте один ще не з’явився, тож ми з Оксаною вирішили його таки дочекатися, тим більше до визначеного часу було ще кілька хвилин.

Той сьомий співробітник, а точніше співробітниця, завалилася – по-іншому й не скажеш! – до офісу рівно о тринадцятій. Розпатлана, з купою якихось дрібничок, які не могли вміститися в її руках, тому так і норовили вистрибнути на підлогу. Загалом, вона справила досить неоднозначне враження про себе.

Але тільки до моменту, коли ми всадили її за робочий стіл і запропонували розробити 3D-модель фудкорту у майбутньому торговельному центрі. Ось тут вона нас здивувала, бо впоралася буквально за дві години й результат її був досить пристойного рівня.

Чого не можна було сказати про решту кандидатів. От вони якраз виправдали наші з Оксанкою не надто високі очікування. Всі троє хлопців на догоду швидкості поступилися якістю, але якщо у двох роботах проглядав потенціал, то третя викликала бажання заплющити очі й розвидіти побачене. Скоріше за все з цим хлопчиною ми розпрощаємося, ще не почавши. Решта дівчат теж впоралися з нескладним завданням, окрім однієї: вона просто втупилася в пустий екран програми 3D-моделювання і нічого не робила.

Коли ж я запитала у неї, в чому справа, дівчина, яку звали Надією, раптом розплакалася, і лише величезним зусиллям волі я змогла розібрати в її схлипах розповідь про нужденне становище та прохання навчити її всього.

Розгублено поглянула на Оксану, яка стояла тут же, ніби запитуючи, що будемо робити, та ж лише знизала плечима:

– Все одно у нас попереду ще тиждень до приходу Мирослава Івановича (треба ж, вона його ім’я десь дізналася і запам’ятала) та до справжніх проєктів, тому можемо спробувати.

Я кивнула і звернулася до дівчини:

– Згодна, Надю?

Та закивала так шалено, що я злякалася, аби її голова не відірвалася. А неорганізована, проте найкраща у своїй роботі дівчина, Яна, яка вже встигла розвести хаос на своєму столі, зненацька запропонувала свою допомогу у навчанні Надії. Тож з офісу вони виходили ледь не кращими подружками.

Загалом, так і минув наш перший робочий день у новому офісі. Майбутні співробітники вже всі розійшлися, а ми з Оксаною затрималися, бо все ніяк не могли наговоритися. Обговорювали не лише робочі моменти, а й майбутнього керівника, строїли здогадки, яким він може виявитися та дуже сподівалися, що буде не прискіпливим і не самодуром.