7

Спочатку не надала йому значення, та коли повернулася, то вклякла від переляку. Куди й подівся розслаблений стан сп’яніння, хміль вивітрився миттєво, м’язи мої напружилися, як перед стрибком, а шкіра вкрилася сиротами та холодним потом.

Переді мною стояв учорашній підозрілий пияка. Знову у низько насунутій кепці, знову зверху капюшон, та ще й світло ліхтаря світило йому зі спини, заважаючи роздивитися обличчя. Високий, я б сказала, навіть кремезний, здавалося, він нависав наді мною, давив своїм зростом. Чи то так падало світло? Я не могла сказати з упевненістю. Але похмурий зловісний вигляд чоловіка викликав неконтрольований страх.

А ще я була переконана, що дивиться він просто мені в перелякані очі. Та й на кого йому ще дивитися? Вулиця, на якій ми стояли, була абсолютно безлюдною. Тільки рідкі автівки час від часу проносилися дорогою, та сумніваюся, що водіям було до нас хоч якесь діло. Хіба що я вискочу на проїжджу частину, коли тікатиму від цього маніяка, але тоді матиму шанс загинути під колесами машини, що теж якось не входило у мої плани.

У те, що чоловік має якісь благі наміри, я не вірила ні на мить – надто пильно він вдивлявся у мене, надто близько стояв, щоб я могла думати не про найгірше. І, як на зло, він перекривав мені шлях до рідного двору, тож доводилося панічно думати, яким чином уникнути його пильної уваги та втекти. До нашого двору був і другий вхід, з іншої вулиці, але щоб дістатися туди, треба було пробігти цілий квартал. І, хоч сьогодні на мені були зручні кросівки, я не була впевнена, що зможу бігти настільки швидко, щоб втекти від переслідування. Та ще й враховуючи роздерті п’яти, які могли підвести у найнеочікуваніший момент.

Ще й телефон, як на зло, вдома забула. Хоча сумніваюся, що встигла б хоч з кишені його витягти, не те щоб здійснити виклик і дочекатися відповіді.

І якщо зараз ми були на центральній вулиці, тож я ще мала надію, що тут мені хтось може прийти на допомогу, то раптом кинуся у двори й не втечу – там мене точно ніхто не порятує. Ніякий посланець Всесвіту. Ех, де ж він зараз, коли так мені потрібен?…

Усі ці думки миттю пронеслися у моїй голові, по факту пройшло хіба кілька секунд, як я повернулася і побачила цього сумнівного чоловіка. Стояла, мов наполоханий заєць, і не знала, що робити. Вдати, що нічого страшного не відбувається, і просто пройти повз, сподіваючись, що на добре освітленій вулиці він все ж не наважиться нападати? Але з місця зрушити я все ще не могла – так і стояла, немов паралізована.

Чоловік теж не рухався, взагалі нагадував не надто вдалу статую, яку скульпторський задум розмістив просто посеред шляху, та це аж ніяк не могло увести мене в оману: він точно збирався на мене нападати. Інакше чому стояв посеред дороги та не продовжувати свій шлях?

А наступної миті він схитнувся і зробив невеличкий крок уперед, до мене.

Всі мої інстинкти запрацювали з шаленою силою, а можливості організму зросли у кілька разів. З шаленим криком, не розбираючи дороги, я кинулася геть від нападника. Рвонула, як не бігала ніколи у своєму житті, так, ніби те життя й залежало від швидкості мого бігу. Хоч насправді так і було, бо хтозна, що було в голові у того неадекватного?

Як за скаженим стукотом серця, збитим диханням та тупотом власних ніг я почула його окрик: «Дівчино!», навіть уявити не можу, та цей факт тільки підхльостував мене не спинятися, бігти щодуху.

Хоч трохи опанувати себе змогла, тільки коли звернула за ріг та пробігла кількасот метрів. Дозволила собі озирнутися, та видихнула, коли побачила, що мене ніхто не переслідує. Але радіти, як і спинятися, не поспішала, навпаки, постаралася якомога швидше щезнути з очей мого можливого переслідувача за наступним поворотом.

І тільки там перейшла на крок, бо вже просто несила було бігти – легені горіли вогнем, і хоч як я старалася бути тихою та непомітною, мене точно видавало важке дихання. На цій вулиці ліхтарі горіли набагато рідше, тому темрява була густішою. І в кожному її куточку мені ввижався мій переслідувач. Я щомиті озиралася навсібіч, побоюючись пропустити щось, випустити з виду. Але ні, все було тихо й спокійно. Хоча саме цей спокій навпаки ще дужче розбурхував підозрілість у мої душі.

Наближалася до підворіття, яке вело у наш двір, а сама трусилася, мов осиковий листок. А чи не може переслідувач розгадати мій маневр та чатувати на мене з цього боку? Як перевірити? Чи, можливо, варто повернутися туди, звідкіля я втікала? Чи обійти квартал повністю?

Наблизилася до підворіття, але заходити під арку не поспішала, досі вагалася, як вчинити.

Раптом звідти на мене з гавкотом кинувся невеличкий песик. Але до мене не дістав – його стримав за повідець хазяїн.

Я з вереском, чим спровокувала ще голосніший гавкіт, підскочила від несподіванки та хотіла вже знову тікати, коли власник песика привітним голосом звернувся до мене:

– Вибачте Іриску, вона сама злякалася не менше, за вас.

– Ох… я… так… – зв’язати кілька слів докупи я все ще не могла, хоча й розуміла, що ця парочка точно не несе мені загрози.

– Ми вас дуже налякали? Ще раз перепрошую! – продовжував чоловік. А потім спитав: – Ви живете тут? Ходімте, ми проведемо вас додому, – запропонував він. – Замовкни, Іриско! Свої! – а це вже до собаки, яка ще раз гавкнула для годиться і покірно подріботіла слідом за хазяїном у двір.

Я теж розслаблено попленталася за ними слідом, хоч ноги мої так і загрожували підігнутися у найнесподіваніший момент. Якщо переслідувач і очікував на мене у дворі, то зараз десь ховався, бо на видимому просторі нікого не було. Ми без перепон дісталися до мого під’їзду. Дорогою чоловік розповідав, що купили Іриску для доньки, а вигулювати доводиться самому, показав, що живе у сусідньому будинку, запевняв, що дуже шкодує, що злякав мене.