6

Подумала-подумала, і вирішила зателефонувати Оксанці та перепрошувати за зламані надії, адже я обіцяла взяти її асистенткою і не виконала своїх обіцянок. Шкода…

Настрій знову покотився вниз, і я зусиллям волі змусила себе не думати про негаразди на роботі.

– Привіт! – бадьоро вигукнула я, коли Оксана прийняла виклик.

– Стасю! Нарешті! Як ти нас усіх налякала! Куди ти пропала вчора?

– Та нікуди, ховалася в чоловічому туалеті.

– Але ж чому?

– Ви так нічого й не дізналися? – приречено уточнила я, хоча вже наперед знала відповідь.

– Про що?

Довелося пояснювати, розповідати все, як на сповіді. І на кінець ще й перепрошувати:

– Тож вибач, моя люба, що подарувала тобі надію і не змогла справдити її.

– Стасю, в чому твоя провина? Чи ти не працювала, як навіжена, щоб отримати цю посаду? Чи ти взяла натомість когось іншого? Це твоє рішення було взяти того військового?

– Ні…

– Так знай, що я на тебе не ображаюся! Це ми з дівчатками маємо просити вибачення, за те, що кинулися вітати, навіть не запитавши. І ще більше засмутили тебе. А що, як ми захопимо чогось смачненького і приїдемо до тебе?

– Тільки без випивки! – за мене вигукнула моя ще хвора голова.

– А коньячку до кави?

– Хіба що собі. Я пити не буду.

– Що, вчора горе заливала? – з розумінням пирхнула Оксанка.

– Щось на кшталт.

– І нас, коза, не покликала?! Все, вигукую дівчат, а ти чарки поліруй!

– Ти хотіла сказати: чашки? – зі сміхом уточнила я.

– Так-так, саме їх, – засміялася у відповідь подружка. І розірвала зв’язок.

А я з усмішкою побрела до кухні, щоб і справді підготувати чар… ой, чашки, звісно ж. І сама собі дивувалася, що на мене вчора найшло, що я так гостро відреагувала на їхню щиру радість. Адже вони не насміхалися, вони й справді не знали, що генеральний так зі мною вчинив.

На кухні на столі так і стояв пакетик від Славка. Я з усмішкою дістала звідтіля гематоген і надкусила смачний батончик. Усмішка сама заповзла на моє обличчя, поки я жувала смаколик і прибирала ліки до аптечки. Перед тим я за вказівкою «посланця» ще раз обробила свої п’яти та заліпила пластиром. Тепер біль майже вгамувався, турбувала лише ледь відчутна пульсація. Хотілося знову вийти на балконі та ще раз подякувати чоловікові. Проте він попередив, що його не буде до пізнього вечора. Так і сказав:

– Не здумай більше ні в що вляпатися, бо я маю справи, а тому не відгукнуся аж до пізнього вечора. Зрозуміла?

Я лише посміялася, а потім кинулася до вікна, з якого було видно двері нашого під’їзду, аби по можливості не проґавити, хто ж саме звідти вийде. Навіть Оксані телефонувала, втупившись у шибку.

Але – ні, нікого так і не помітила. Не вважати ж Славком діда Миколу, який жив на першому поверсі, і з яким я була давно знайома? І хлоп’я років дванадцяти теж навряд чи підходило під вимоги до посланця. А більше ніхто чоловічої статі з під’їзду не виходив.

Хоча з чого я взяла, що В’ячеслав повинен кудись іти? Він же сказав «маю справи», а не «піду у справах». Може, у нього вдома яка робота є? Не повинен же він безвилазно сидіти на балконі в очікуванні?

А за годину я вже й думати забула про того посланця, бо на порозі постали мої любі дівчаточка, які тут же кинулися мене обіймати та втішати. Дістали дві пляшки смачнющого лікеру, від якого я просто не могла відмовитися, і почали запевняти:

– Та ми того нового начальника й слухатися не будемо! – репетувала Поліна.

– Але ж він і не ваш безпосередній начальник. Це ж зовсім інший відділ! – заперечувала я.

– Тоді просто бойкот йому влаштуємо! – не здавалася Аня.

– І його підлеглих підіб’ємо, – підтримувала Поліна.

– Навряд чи це піде на користь компанії, – я сумнівалася.

– Але ж і так просто залишити все це ми не можемо! – обурювалася вже Оксана.

– Дівчатка, я дуже рада, що ви в мене є, і вдячна за підтримку, але давайте хоч подивимося на того нового керівника, а вже потім будемо думати, що і як з ним робити.

– І що ти хочеш у ньому побачити? Думаєш, він компетентніший за тебе? – Аня не вгавала.

– Я не знаю.

– Так просто здаєшся? – а це вже Поля. – Навіть не будеш боротися?

– Хто таке сказав? – сердито вигукнула я. – Звісно ж буду! Але ворога потрібно вивчити спочатку, а вже потім розробляти стратегію боротьби!

– Май на увазі: ми завжди на твоїй стороні! – підсумувала Оксана.

А я, вже добряче напідпитку, полізла обійматися до всіх трьох.

Ми ще довго сиділи у мене на кухні, мудрували, яким може виявитися той новий керівник, журилися, що тепер будемо працювати по різних відділах, перемивали кісточки співробітникам та генеральному, і до політики договорилися, звісно ж.