5

– Що смішного я сказав?

Відповісти одразу було не так-то просто – я захо́дилася сміхом і не могла зупинитися. Дійшло до того, що я вже схлипувати почала від сміху, і все ніяк не мала силу заспокоїтися.

– Агов, дурне́, з тобою все гаразд?

– Так, - видихнула я, втираючи сльози. – Ще хвильку…

Зробила кілька глибоких вдихів, ще раз хіхікнула, і вже повністю опанувавши себе, відповіла:

– Так, все гаразд, вибач за істерику.

– Цікаво було б дізнатися її причину.

– Мене теж звати Слава, - відповіла йому, і тепер вже я слухала, як чоловік нагорі регоче.

Аж знову висунулася з вікна, проте нікого не побачила, хоча на обох верхніх балконах вікна були прочинені на провітрювання. І от що тут думати?

– Дивися – випадеш! – застеріг мене Славко́.

– Ти мене побачив? – здивувалася я і знову задрала голову. Нікого…

– Залізь назад, кому кажу, – вже більш стурбованим тоном наказав чоловік.

– Та добре, добре, – пробурчала, слухняно ховаючись за вікно. – Покажися мені, я теж хочу тебе побачити!

– Так я тебе й не бачив, тільки русяву потилицю, – хмикнув той. – Тож ми квити.

– Ну й не треба! – насупилася я і невдало зачепилася за основу крісла-кокона роздертою п’ятою. Шипіння вирвалося попри мою волю.

– Що там у тебе відбувається?! – тут же відгукнувся «посланець» на незрозумілі йому звуки.

– Та все гаразд. Вчора п’ятки натерла, а сьогодні вони потріскалися. А щойно зачепилася ранкою, то вона й заболіла.

– Чим ти її обробляла?

– Нічим…

– Ти й справді дурне, – вагомо зауважив В’ячеслав (чи яке там у нього повне ім’я?)

– От не треба мені тут обра́зами розкидатися! – його заява мене обурила, хоча в душі я була з ним згодна: і справді дурне.

– Добре, добре, – поступливо погодився той. – Ти й справді вчора була не в тому стані. Знаєш що зроби зараз? Приготуй теплу ванночку для ніг, хай твої натертості розм’якнуть, можна додати ромашку чи календулу.

– Кого? – уточнила я, хоч який в тому був сенс: у мене нічого з того не було.

– Зрозуміло, – загадково хмикнув чоловік. – Трав’яний чай якийсь є? Нема? Тоді просто теплу воду.

– Збір якийсь був, проти алергії здається, - пригадала я вміст «аптечки».

– Подивися, по ідеї він має заспокоювати, якщо підійде – додай до води. А після оброби перекисом водню.

– Нема, – коротко повідомила йому.

– Круто, – пирхнув Славко. – А що є?

– Вата і таблетки від кашлю, – презервативи розсудливо згадувати не стала.

– Вата – це звісно сила, – насмішкувато протягнув чоловік. – А спиртне є? Чи все вчора висьорбала?

Я на мить задумалася, а потім пригадала, що у мінібарі, окрім віскі, стояло ще дві пляшки. Сухе вино, але навряд чи В’ячеслав мав його на увазі, і почата пляшка коньяку.

– Є коньяк, – повідомила йому. Як добре, що вчора я до нього не добралася!

– Промий хоч ним. І заклей пластиром.

Я замислено хмикнула.

– Тільки не кажи, що й пластира в тебе в хазяйстві нема.

– Не буду, - слухняно відгукнулася йому.

Славко тільки посміявся. А потім зауважив:

– Сама до аптеки ти з такими ногами не здумай іти, попроси когось, хай принесуть тобі потрібні ліки.

– Добре, – тут же згодилася. – Прошу тебе: купи мені пластир, будь ласка.

– Я посланець Всесвіту, а не кур’єр до аптеки, – тут же відбив чоловік. – Невже в тебе нікого попросити?

– Є кого, – буркнула я. Не надто вже й хотілося його побачити! – Я піду. Змерзла вже.

– Образилася?

– Ні! Бувай, посланцю! – і гепнула балконними дверима.

Хоча все ж дослухалася поради й зробила теплу ванночку, щедро сипонувши туди трав, які знайшла. Кімнатою поплив приємний аромат, і я з острахом опустила ноги у воду. Спочатку ранки защипало, та потім, коли шкіра звикла до води та розм’якла, стало аж приємно. Досиділася, поки вода геть схолола, і тільки тоді завершила приємну процедуру і перейшла до неприємної: промивання коньяком.

Я ще шипіла від болісних відчуттів, коли пролунав дверний дзвінок. Кого б це принесло? На мить у мене з’явилася надія, що то Славко пошкодував мене і все ж сходив до аптеки, та я миттю відмела подібне: не в’язався у мене той чоловік з таким лицарським вчинком. Прочинила двері й втупилася у кур’єра. Він тут що забув?

– Слава? – уточнив хлопчина.

– Так.

– Вам доставлення від… – він заглянув у свій планшет і з усмішкою продовжив: – від Слави.

Я теж усміхнулася! Таки примудрився якось, хоч сам і не показався. А чи не може цей хлопець і бути Славком? Але ні, голос у нього надто дзвінкий і зовсім незнайомий!