4

На ранок у мене боліла голова…

Ні, не так!

На ранок моя голова просто розвалилася на друзки. І я більше ніколи не зберу її докупи й не зможу нею користуватися. І тільки дзеркало, до якого я підповзла, щоб подивитися на себе, підказало, що голівонька моя й досі ціла, хоч вигляд має такий, наче хто її енергійно жував усю ніч, і навіть на в’язах тримається. До цього я мала вели-икі сумніви.

Марш-кидок до ванної та дзеркала викликав нудоту, тому назад до ліжка я ледве доповзла, як встигла захопити з собою ще й пляшечку води, й сама не знаю. Лежала, то вкриваючись потом від спеки, то сиротами – від холоду, і потроху цмулила життєдайну вологу. Рухатися чи думати сил ще не було. Мав рацію вчорашній посланець Всесвіту, який сказав, що ранок «у́має», тільки в мого ранку й розуму не було.

Так, стоп! Посланець!!!

Хто то в біса був? Кому я вчора увесь вечір виливала душу?!

Довелося судомно згадувати подробиці вчорашнього вечора, і вони всі спливли переді мною, отже я не була настільки п’яною, щоб забути. Це вже добре.

Цікавить інше: з ким я вчора розмовляла? Голос звучав точно згори, а не збоку чи знизу. Планування у нашому будинку було таке, що балкони сусідніх квартир сходилися, тобто зліва від мого балкона знаходився сусідський. А от справа було вікно вже з іншого під’їзду. Отже, говорив зі мною або той, хто живе наді мною, або у квартирі поряд.

А тепер питання: хто там живе? Я сама живу у нашому будинку не надто давно і навіть з усіма сусідами на майданчику ще не познайомилася, що вже й казати про людей з інших поверхів. І от як тепер дізнатися, хто зі мною говорив? Солі сходити попросити? І як я дізнаюся, що то саме той чоловік? Не питати ж, чи це з вами я вчора говорила на балконі? Дивно буду виглядати, якщо причеплюся з таким питанням до батька сімейства.

А може то взагалі був хлопчак? По голосу точно не скажеш. Єдине, що можу з упевненістю стверджувати: він був зовсім не старий! Цікаво, а чи впізнала б я його, почувши лише голос? Навряд чи…

Наступне питання: а чи варто переживати, хто ж то все-таки був? Я не знаю його, він не знає мене… А що, як він мене знає? І тепер буде з презирством дивитися на мене? А я навіть не знатиму, хто він! Чи то якраз і на краще? Бо, якщо точно знатиму, з ким розмовляла, тоді згорятиму від сорому щоразу, коли ми будемо перетинатися. Ні, краще не знати!

Але ж і зневаги я вчора не почула. Незнайомець просто слухав, трошки підсміювався, але зовсім не образливо, і навіть давав поради. То, може, варто дізнатися, хто він, і подякувати. Принаймні за те, що пройшла вже половина суботи, а я ще жодного разу не згадала про роботу і того клятого нового керівника відділу, який, ще навіть не з’явившись в офісі, вже попсував мені нерви.

Ні-ні-ні! Я не буду зараз знову засмучуватися через нього. У мене набагато більше нагальних проблем. От, наприклад, перевірити, як там моя улюблена курточка, бо вчора увечері я була не в змозі це зробити. Тому вилазимо, Сла́вко, ворушимося, бо рух – це життя, а ти, на жаль, ще не здохла.

Величезним зусиллям змусила себе напружувати м’язи та вибиратися з-під теплесенької ковдри. І якщо першого разу головний біль перекривав усе інше, то тепер неприємні відчуття урізноманітнилися. Насамперед нагадали про себе роздерті п’яти. Шкіра на них, про яку я, звісно ж, учора не потурбувалася, сьогодні відплатила мені сповна: натерті до крові ділянки, яких на кожній п’ятці було по дві з обох боків, за ніч підсохли й тепер потріскалися. Ходити навіть по квартирі було просто несила, бо при кожному кроці ранки розходилися і немилосердно боліли. Чим би таким їх обробити, якщо в моїй аптечці навіть перекису немає. А пластир є?

Лиха прикупивши, дошкандибала до шухлядки у ванній, яку про себе охрестила аптечкою. Заглянула всередину і засміялася: звідтіля на мене споглядала пара самотніх презервативів, жмуток вати, коробка з якимось трав’яним збором та переполовинений блістер пігулок від кашлю. Негусто… І в аптеку я не дійду, був би хоч травень – вдягла б пантофлі, але у квітні в них ще холодно. Ех, доведеться, мабуть, дівчатам телефонувати, нехай рятують.

А поки що піти подивитися, що там з курточкою.

Ледве переставляючи ноги з шипінням на кожному кроці поплелася до балкона…

Ну що ж, цього варто було очікувати: вся моя курточка була вкрита масними розводами, які до того точно плавали в калюжі. І прання в цьому мало допомогло, відійшов тільки бруд. Ні, я, звісно ж, спробую ще раз, але не думаю, що щось зміниться від того.

Важко зітхнула, передчуваючи нові непередбачені витрати, і вже збиралася повертатися до кімнати. Як раптом згадала вчорашнього візаві й несподівано навіть для самої себе гукнула:

– Ну й де ти, мій посланцю від Всесвіту?

Відповіді, звісно ж не очікувала, тому й з вищанням підскочила, коли почула відповідь:

– Мабуть, там, де й учора…

– А щоб ти лу́снув! – вигукнула я. – Хіба можна так людей лякати?

Згори долинув тихий сміх:

– Так ти ж сама мене гукала. Чи моя провина, що я відгукнувся?

– Чесно кажучи, я не чекала відповіді, – зізналася йому.

– Як і вчора, мабуть? – хмикнув незнайомець.

– Авжеж, – підтвердила, бо й справді вчора не очікувала відповіді. Хіба що лайку від сусідів, кого потурбувала своїм криком.