2

І як тепер бути?

Сторож сидить на першому поверсі й навряд чи він зробить обхід приміщень просто зараз чи найближчим часом. Та я не впевнена, чи він взагалі його робить!

Дверцята, звісно, непевні, та й тримаються, не так, щоб дуже міцно, але ж не виламувати їх? Та не впевнена, чи й сил мені на це вистачить, все ж таки я тендітна дівчина, а не термінатор!

Але з іншого боку, не сидіти ж мені тут всю ніч? А якщо врахувати, що ще й вихідні на носі…

Ні, треба щось робити!

Голосно гукнула в пустоту, проте відповіді не дочекалася. Посмикала дверцята. Теж марно. Для годиться покрутила защіпку. Як і раніше – нічогісінько! Спробувала надавити плечем на двері, та тільки гірше зробила, бо язичок загнувся і застряг вже намертво. Тобто якщо навіть якби якимось магічним чином защіпка полагодилася, то язичок все одно не зайшов би в паз. Молодець, Сла́вко!

Ні, в мене немає розладу особистості. Просто батьки із самого дитинства мене, окрім як Сла́вою, і не називали по-іншому. Чому ж тоді ім’я таке мені обрали? – питання на мільйон. Але відповідь на нього проста: так звали мою бабусю, закатовану тоталітарним режимом за любов до України, і саме на її честь мене й назвали. Тому на роботі та серед друзів я була Стасею, проте сама себе називала Сла́вою, як звикла чути вдома.

Але зараз не про те. Що мені робити, щоб вибратися на волю? Спробувала надавити на дверцята ще, намагаючись зігнути язичок вже повністю, та той відмовився хоч якось реагувати на мої потуги. Вклинився намертво у щілину і насмішкувато виблискував під світлом ламп зігнутим боком.

Стоп! Світло! У туалеті світилося світло! І його точно не залишать на ніч! Його ж мають вимкнути? Мають же?

Наче у відповідь на мої молитви двері до туалету прочинилися і до приміщення з гуркотом пустого металевого відра зайшла наша прибиральниця і моя майбутня рятівниця – баба Ганя.

– Бабо Ганю! – тут же вигукнула я. – Рятуйте!

Звуки, які пролунали потому, підказали мені, що все наряддя для прибирання розсипалося по підлозі, відро це зробило з особливо елегантним брязканням, а жінка схопилася за серце. З матюками… Не знала, що баба Ганя знає такі слова. Ким вона працювала до пенсії?

– Мати Василева! – це був найпристойніший її вигук. – Хто тут?

– Бабо Ганю, це я, Стася. Защіпка зламалася, і тепер я не можу вийти.

– Стася? – підозріло перепитала прибиральниця. – Що ти забула у чоловічому туалеті?

Я важко зітхнула:

– Це довга історія… Чи не могли б ви покликати когось, щоб звільнили мене?

– Та нащо когось кликати? – здивувалася баба Ганя.

– Я зігнула язичок, тому… – почала пояснювати я, а за мить уже крізь прочинені двері дивилася на свою рятівницю. – Як? – тільки й спромоглася я.

– Мовчки, – відповіла прибиральниця з хитрою усмішкою. А мені вже просто життєво необхідно стало дізнатися, ким же вона була до виходу на пенсію. – Йди вже, бідося, допоки дядько Іван двері не зачинив та не пішов у свою підсобку спати.

– А ви ж як вийдете?

– А ніяк, я замість нього чергуватиму, тому до ранку нікуди й не піду. Але про це – ні гу-гу, зрозуміла?

Я послужливо закивала і підтюпцем вискочила із вбиральні. Швидко зібрала зі столу речі (як це мої дівчата проігнорували цей факт і не подали мене в розшук?), витягла з шафки свою оранжеву, яскраву, мов сонечко, курточку, і побігла до виходу, одягаючись на ходу.

На щастя дядько Іван ще дрімав на своєму посту коло виходу, тож випустив мене без проблем. Лише тільки похитав головою услід:

– Працюєш, любонько, рук не покладаючи, а краще б чоловіка свого шанувала…

Ага, був би ще той чоловік…

Та якби й був, то я б його точно не шанувала. Теж мені, великий пан, улещувати ще його!

Може, тому його й нема, з таким-то моїм ставленням?

Чи варто казати, що мій провальний день ще не закінчився? Я стояла на стоянці в очікуванні таксі, коли повз мене пролетів на шаленій швидкості мотоцикліст і облив брудом із найближчої калюжі, утвореної рясним вчорашнім дощем. Грязюка потрапила навіть на волосся, стікала масними потоками по моїх довгих пасмах. Моя ж яскрава курточка взагалі перетворилася на камуфляжну: хоч зараз йди в осінній ліс – ніхто ніколи тебе не помітить!

Та я, на жаль, була у місті, а не в лісі, тому таксист, який приїхав на виклик, навідріз відмовився саджати «брудне чудовисько» до свого салону.

Не те щоб я могла його звинувачувати…

Але ж, когут ти общипаний, міг би й поспівчувати гарній дівчині в біді!

От що мені робити? Інший таксист теж навряд чи згодиться мене везти. Маршрутки звідсіля додому ходять вряди-годи. Або їхати з пересадками, або йти пішки. А це не менше як година часу…

Яку я простояла на зупинці зовсім даремно, бо маршруток, які хоча б трохи йшли в потрібний мені бік взагалі не було. Стояти так можна було до нових віників, пуття з того не було, та ще й темніти почало. Тому я, важко зітхнувши, побрела на своїх шпильках тротуаром в бік дому.