Розділ 60. Свідки світла

Коли тиша опустилася над полем останніх битв, і зранена земля вбирала в себе кров і сльози, залишені війною, Прокл стояв на узвишші, немов живий знак Божої присутності серед людей. Він бачив те, що не можна було охопити одним поглядом: долі тисяч, які пройшли крізь темряву і все ж не втратили надії.

Його місія була дивною і важкою водночас. Прокл прийшов не як звичайний переможець, що нищить ворогів силою, і не як герой стародавніх легенд, котрі будують царства для власної слави. Він прийшов як Довершувач — посланий завершити те, що Господь вважав недоторканним, і виправити те, де зло переступило дозволені межі.

І все ж у ньому було людське серце. Він відчував біль, сумнівався у власних кроках, боровся з гнівом і спокусами. Людина в ньому плакала за загиблими друзями, тужила за втраченими шансами, відчувала виснаження й безсилля. Ангел у ньому кликав вище, нагадував про вічність, про Божу справедливість, про те, що світ не тримається на силі меча, а на світлі правди і силі духа.

Боротьба ця була не лише проти ворогів, що прийшли ззовні. Найтяжча війна відбувалася в серцях. І саме тут Прокл показав себе справжнім: він не тільки зупиняв темряву, а й запалював світло в душах, навіть там, де воно ледве жевріло.

Назар, відроджений у свободі, був його опорою, вірним братом у битві. Разом вони стали немов два крила одного послання — справедливості та милості. Інші члени «Бюро довершення» також залишили свій слід. Хтось упав у боротьбі, хтось витримав і пройшов до кінця, але всі вони стали частиною історії, яку вже не зітреш із пам’яті землі.

А прості люди? Вони, можливо, не мали ангельських сил, але мали віру. Хтось підносив шматок хліба воїну, хтось давав прихисток переслідуваним, хтось лише тихо молився. І всі ці дрібні добрі справи перепліталися в єдиний килим перемоги. Бо саме цього хотів Господь: щоб людина не тільки чекала допомоги з небес, а й сама ставала носієм світла. Але головне Віра в Господа, Його Святість є вирішальним, тому що по волі Господа все і робиться.

Коли Прокл озирнувся на пройдений шлях, він бачив не лише битви, не лише розбиті міста чи полеглих друзів. Він бачив, що зло, яким би сильним воно не здавалося, не змогло перемогти там, де стояли серця, освітлені Богом. Бо зло завжди хитре, а інколи навіть лукаве, завжди галасливе, завжди нахабне. Але воно — тимчасове. Світло ж — вічне.

Його власна місія добігала кінця. Не тому, що світ раптом став ідеальним, а тому, що він зробив головне: залишив людям приклад. Не як безгрішний ангел, а як той, хто падав і вставав, хто мав право вибору й обрав світло. Він довів, що людина, з’єднана з Богом, сильніша за темряву, якою б могутньою вона б не здавалася.

Прокл стояв у колі своїх побратимів і друзів. Хтось із них ще жив, хтось уже віддав життя, але всі вони були разом у пам’яті цього світу. Вони стали свідками того, що Господь не залишає землю. І навіть коли диявол зухвало піднімає голову, щоб зруйнувати вже доведене добро, Господь піднімає своїх воїнів, аби нагадати: межа існує. І навіть Господь Син каже дияволу: (Зах. 3:2) І сказав Господь сатані: Господь нехай заборонить тобі, сатано, нехай заборонить тобі Господь, Який обрав Єрусалим! чи не головешка він, викинута з вогню? І це не слабкість а скромність і слухняність Господа Сина.

В останні хвилини цієї дороги Прокл відчув, як людське і ангельське в ньому злилися в одне. Він більше не розділяв ці дві сутності. Бо справжня перемога була не в силі меча й не в чудесах, а в збереженні світла всередині себе.

І тоді він промовив слова, які почули всі, хто стояв поруч:

— Ми не знищили зла назавжди. Але ми довели, що воно не може знищити нас. Світло не згасає. Воно передається від серця до серця, від життя до життя. І навіть коли ангели підуть, люди залишаться свідками цього світла.

Тиша відповіла йому згодою. Бо саме так і було.ш

І тому остання сторінка цієї книги не була крапкою. Вона була запрошенням: кожному, хто прочитає чи почує, стати продовженням цієї історії, тобто приєднатись до добра. Бо «Посланець світла» — це не одна людина. Це кожен, хто не боїться йти проти темряви, довіряючи Богу більше, ніж власній силі.