Розділ 59. Тінь зради

Здавалося, після гучної перемоги в інформаційній війні, коли було викрито брехню ворога й доведено правду, мало настати хоча б відносне полегшення. Але вже через кілька днів команда «Бюро довершення» зіткнулася з новою, ще небезпечнішою проблемою.

У який би додаток чи платформу не зайшли — новинний сайт, соціальна мережа, навіть додаток для перегляду відео чи музики — скрізь домінувала москальня. Вона не завжди говорила відверту брехню, але тонко й систематично підживлювала думку: «Все українське слабке, непотрібне, смішне».

— Це вже не окремі удари, — похмуро сказав Андрій, переглядаючи статистику. — Це тенденція. Куди не глянь, простір заповнений чужим. І не тільки через ворога. Це ще й наслідок нашої власної інертності.

— І страху, — додала Лідія. — Люди бояться втратити навіть те, що мають. Бояться виявити активність. Бояться, що їх зламають, як ламали раніше.

— Залякані тим, що минуло, — підхопив Назар. — Люди пам’ятають, як з ними розправлялися, як їх принижували. І тепер здається: краще промовчати, ніж знову втратити.

Прокл дивився на них уважно. Його очі світилися не докором, а болем.

— Це корінь проблеми, — промовив він. — Коли людина перестає боротися за своє, вона зраджує себе. Зрада починається не з великих угод чи політичних інтриг. Вона починається в серці: коли ти вирішуєш, що чуже краще, бо своє важке, крихке, потребує зусиль.

— Але ж це несправедливо! — вигукнув Олег. — Українські письменники, митці, журналісти… Вони працюють, але їх не видно. Весь простір заповнений чужим! Хіба це їхня вина?

— Частково так, — тихо відповів Прокл. — Бо коли ти не йдеш вперед, коли не використовуєш час, який дав тобі Господь, тоді цей простір заповнює інший. Ворог не чекає. І якщо україномовний письменник мовчить, москальня кричить. Якщо наш журналіст боїться сказати правду, їхній брехун говорить на повний голос.

У кімнаті запала тиша.

— Прикро, — сказав Ілля, — але факт. Ми часто самі поступаємося своїм місцем. І тоді нарікаємо: «Нас обійшли, нас задавили». А насправді ми просто дозволили чужому зайняти наше.

— І ще гірше, — підняла голос Лідія. — Коли зрада стає звичкою. Людина кілька разів натрапила на брехню, на підлість, на заздрість і каже: «Все, я не буду більше боротися. Мене довели, мене загнали в кут». І з того моменту вона перестає бути собою. Вона визнає чуже кращим і зраджує своє.

— А потім виправдовується, — гірко додав Назар. — Каже: «Це не я винен, мене довели». Але правда в тому, що зрадив себе саме ти.

Прокл підняв руку.

— Слухайте уважно. Ти можеш згадувати, як було, коли тобі було п’ятнадцять. Скільки помилок, скільки дурниць ти зробив. І думаєш: «От якби я міг повернутися, я зробив би інакше». Але Господь не дає повернення назад. Він дає тобі час вперед. Те, що залишилося. І твій обов’язок — використати цей час мудро. Бо якщо ти марнуєш його на жалі й виправдання, то ти вже зрадив себе.

Його слова лягали важким каменем у душі. Але разом із тим вони відкривали й надію: якщо вчора ти програв, сьогодні ще можна перемогти.

— І пам’ятайте, — продовжив він, — що найбільша шкода не від ворога. Ворог робить своє. Найбільша шкода від зради всередині. Бо зрада породжує віроломство. І тоді будь-хто, натрапивши кілька разів на підлість і брехню, починає пов’язувати це з усім українським. Каже: «Ось які ми є». І замість того, щоб змінювати своє, він тікає в чуже.

— Це і є справжня війна, — сказав Андрій. — Не тільки за території, а й за свідомість. Якщо ми дозволимо зраді оселитися в наших серцях, то жодна армія не врятує нас.

— І тоді наша ціна — це як ціна зрадника, — підсумував Назар. — Зрадника самого себе.

Вони ще довго сиділи мовчки. Кожен думав про своє. Про ті моменти, коли хотів опустити руки. Про ті слова, які не сказав, бо боявся. Про ті справи, які відклав, бо здавалося, що хтось інший зробить краще.

Та Прокл знову заговорив:

— Вихід один. Використати добре той час, який дав Господь. Бо час минає швидко, і другого життя ми не отримаємо. Якщо сьогодні ми змовчимо, завтра простір заповнить ворог. Якщо сьогодні ми відмовимося писати, творити, боротися, завтра наші діти говоритимуть чужою мовою й дивитимуться на нас як на слабких, переможених.

Він зробив паузу й подивився на кожного.

— Тому починайте з малого. Пиши українське слово. Підтримуй українського митця. Не мовчи, коли бачиш брехню. Борись зі зрадою — у собі в першу чергу. І тоді перемога буде не лише на фронті, а й у свідомості.

Назар зітхнув, але в його очах уже горів вогонь.

— Ти правий. Час використати те, що маємо. Бо ми ще живі. А значить, ми ще можемо. А як помремо, то взагалі нічого не зможемо. Тому мова не про те, як:  так або інакше, мова про те, бути чи не бути взагалі.

— І мусимо бути, — твердо сказала Лідія.

І цього разу ніхто не заперечив. Бо всі відчули: це не просто слова. Це було завдання, яке Господь поклав на їхні плечі. Тому, що український народ мусить бути.

---

Тієї ночі кожен із «Бюро довершення» молився по-своєму. Хтось просив сили, хтось — терпіння, хтось — мудрості. Але всі вони знали: відтепер боротьба триватиме не лише з зовнішнім ворогом. Найбільший фронт був всередині кожного — у власній свідомості, у щоденних виборах між правдою і зрадою, між своїм і чужим.

Бо саме там вирішувалася доля народу.