Розділ 57. Суд над зрадником

Кабінет президента був занурений у тишу, яка різала, мов лезо. У вікнах глухо відбивався вогонь нічного міста, що жило під акомпанемент сирен та вибухів. Президент сидів у кріслі, тримаючи на столі доповідь, яку передали «Бюро довершення». Його пальці тремтіли, хоча він намагався триматися спокійно.

У дверях з’явився Прокл. За ним увійшла решта команди. На їхніх обличчях була рішучість, у поглядах — непохитна віра, що вони несуть правду, якою б болючою вона не була.

— Пане Президенте, — тихо, але твердо промовив Прокл. — Ми маємо доказ. Незаперечний.

Президент повільно кивнув. Його очі горіли вогнем недовіри і страху:

— Ви впевнені? Це ж… Нетопир? Микола Петрович? Він був поруч зі мною двадцять років. Він рятував ситуації, коли здавалося, що все пропало.

— Саме тому, — відповів Назар, — ворог завжди знав, де ми вразливі. Він не діяв відкрито. Він лише коригував, лише спрямовував ваші рішення так, щоб вигравали вони.

Андрій поклав на стіл планшет. Екран засвітився, і пішов запис: зашифрований канал, відкритий Нетопиром. Секунди, коли він відправляє документи з грифом «цілком таємно». Копії текстів, які ще не вийшли з кабінету президента, а вже лягали на стіл ворогам.

Президент дивився, і його обличчя кам’яніло. Він відчував, як серце стискається, ніби ножем хтось розтинає груди.

— Досить, — нарешті прохрипів він. — Викличте його сюди.

---

За пів години Нетопир увійшов до кабінету. Спокійний, усміхнений, з тією ж м’якою мудрістю в очах. Він навіть нахилив голову з повагою:

— Ви викликали мене, пане Президенте?

— Так, Миколо Петровичу, — відповів той холодним тоном. — Скажіть мені: чи знаєте ви цих людей?

Президент показав на «Бюро довершення». Нетопир кивнув:

— Звісно, знаю. Це… захисники, які служать країні.

Прокл вийшов вперед. Його голос дзвенів, як меч:

— А ви, Миколо Петровичу, служили ворогу.

У кабінеті повисла мертва тиша. Нетопир лише усміхнувся.

— Я не розумію, про що ви.

Тоді Андрій натиснув кнопку — і запис запустився знову. Відео, де сам Нетопир передає секретні документи. Його обличчя, його голос, його пароль. Усе незаперечне.

Усмішка зникла. Нетопир поблід. Але навіть тоді він не втратив нахабства.

— Це… монтаж. Це провокація! Ви не можете вірити цим… фанатикам!

Президент піднявся зі свого місця. Його голос прорізав кімнату, як грім:

— Досить! Я бачив достатньо. Мені боляче це казати, але ви — зрадник. І за зраду є лише один вирок. Пожиттєве ув'язнення!

Він натиснув кнопку на столі. До кабінету увійшли офіцери Служби безпеки.

— Арештувати.

Нетопир кинувся було вперед, намагаючись вирватися, але Назар уже стояв перед ним, поглядом зупиняючи його. В очах ангела світився вогонь істини. Лідія й Анріан перекрили йому шлях, а Олег заблокував усі можливі цифрові виходи.

Його скрутили. Нетопир ще встиг вигукнути:

— Ви всі загинете! Ви навіть не уявляєте, яку силу ви розбудили! Ворог вже у вас за спиною!

Але його голос швидко заглушили. Його вивели, а за кілька хвилин уся країна дізналася: радник президента, Микола Петрович Нетопир, десятиліттями працював на ворога.

---

Після арешту в кабінеті знову запанувала тиша. Президент сидів, втупившись у підлогу. Потім повільно підняв голову і подивився на «Бюро довершення».

— Ви врятували Україну. Ворог був у моєму домі, і я був сліпим. Якби не ви — ще тисячі життів могли б бути втрачені. Я… не знайду слів, щоб подякувати вам.

— Не нам дякуйте, — спокійно промовив Прокл. — Господу. Ми лише виконавці Його волі.

Президент кивнув. Його очі наповнилися вдячністю і рішучістю. І я не визнаю слова нетопира, що ви фанатики. Ви всією своєю діяльністю довели, що це не так.

— Від сьогодні ви не залишитесь наодинці. Я підписую указ: «Бюро довершення» отримує державну підтримку. Додаткове фінансування, повна координація із силовими структурами, а ваш штаб стає частиною стратегічної оборони. Ваші руки — мої руки. Ваша боротьба — боротьба держави.

Андрій обмінявся поглядом із Назаром. Лідія приклала руку до серця. Ілля й Олег відчули, як тягар самотності впав із плечей. Вони більше не були групою у тіні — вони стали силою, офіційною, визнаною, захищеною.

Президент підійшов до Прокла й потис йому руку. Та рука була міцною, мов камінь, і тепер — по-справжньому вдячною.

— Відтепер ми разом, — сказав він. — І хай ворог тремтить. Бо коли правда стає світлом — темрява втрачає свою силу.

---

Тієї ночі Прокл знову молився. Його голос був тихим, майже шепіт, але серце горіло:

— Господи, ми зробили, що Ти наказав. Зрадник викритий. Та я знаю — це лише початок. Допоможи нам нести світло далі, навіть коли темрява розгорнеться ще сильніше.

І в глибині душі він відчув відповідь:

— Я з вами. І ви переможете. Бо Моя справа — це правда, а правда завжди непереможна.

---

Вранці «Бюро довершення» прокинулося з новою силою. Вони отримали підтримку держави, визнання президента і довіру людей. Але разом із цим — нову відповідальність. Бо ворог, поранений і викритий, тепер кинеться у відчайдушну атаку.

І Прокл знав: найбільші битви ще попереду.