Розділ 52. Перша розмова з «Aurora»

Ніч опустилася на місто, але у штабі «Бюро довершення» світло горіло ще довго. Пульс моніторів, шелест клавіш і тихі розмови створювали ритм, що заміняв сон. Зелене світло індикаторів набридливо миготіло на столі Андрія; Олег сидів поруч із ним, як завжди — похмурий і зосереджений, готовий у будь-яку мить зануритися в чужі мережі і витягти правду з-під мільйонів шарів шифрування.

Прокл стояв у центрі кімнати, мов камінь, навколо якого зосередилися всі. Його очі були пильні, але спокійні — такий спокій, що немовби обіцяє: ми витримаємо. Назар стояв трохи осторонь, але напрочуд зосереджено тримав руку на стільці — готовий у будь-яку секунду стати попереду.

— Андрію, — сказав Прокл тихо, — що в тебе з тим повідомленням? Воно від «Aurora»?

Андрій натиснув ще кілька клавіш, і на великому екрані розгорнулась карта: тонкі лінії фінансових потоків, пункти, гілки, логістичні вузли. Усі вони сходилися в одну точку — не фізичну адресу, а набір доменів і офшорних посередників, що під завісою прикриття ховали набагато більше, ніж просто гроші.

— Це був прямий виклик, — відповів Андрій. — Хтось із їхніх серверів надіслав нам повідомлення через один із зашифрованих каналів. Воно пройшло автоматично, ніби випущене ботом, але воно мало підпис — цифровий підпис з кодом, що належить «Aurora». Олег знайшов ще одну цікавинку: коротке відеоповідомлення.

Екран наповнився темним кадром. Фігура, загорнута в тінь, говорила голосом, який важко було віднести до конкретної людини — ніби накладений фільтр, ніби говорив не один, а кілька.

«Ви зачепили нитки, що тримають наші мережі, — промовив голос. — Ви ще не уявляєте, наскільки небезпечними вони можуть бути. Aurora — це не просто фірма. Це екосистема. Ви бачите лише крижинку на вершині. Щоб вивести її на світло, потрібно розламати цілу поверхню. Ми пропонуємо угоду: припиніть — і ми залишимо вас у спокої. Не погодитесь — ми покажемо, наскільки вразливим може стати ваше оточення».

Кадр обірвався. Тиша у залі стала густою.

— Вони знають наші імена, — прошепотів Олег. — І знають, як тиснути. Повідомлення не просто погроза — воно тест. Хто з нас перший зробить помилку, той вже програв.

Сава, який усі ці дні вчився тримати себе у формі воїна, поклав руку на плече Іллі:

— Це означає, що вони не лише гроші контролюють. Вони мають інформацію, вплив, а, можливо, й людей у тих місцях, де ми найменше очікуємо.

Ілля лише стиснув губи:

— Нехай спробують прийти в зал і пояснити це мені віч-на-віч. Я покажу їм, що таке людська сила без фальші.

— Нам не потрібні зустрічі віч-на-віч, — встала Лідія, голос якої прозвучав як холодний струмінь. — Це пастка. Вони говорять мовою страху, бо знають: страх керує людьми, якщо вони бояться, але тому це і є ілюзія. Ми будемо діяти інакше — через світло, через правду.

Прокл кивнув. Він відчував, що момент підйому і момент зупинки одночасно.

— Андрію, дай нам усе — що вони сказали, крім того відео. Хто, які домени, які IP? Олег, перевір — це лише показуха чи перша пробна куля? Ілля, підготуй людей. Сава, ти з Лідією — збирайте команду допомоги. Назар — ти будеш у центрі. Ми не дамо їм нас залякати.

Назар злегка підняв підборіддя. Його обличчя було твердим, але всередині вирував ураган думок. Він знав, що ця гра — набагато ширша, ніж вони думали. Він відчував, як по шкірі проходить холодне передчуття: «Aurora» не промахнулась, коли поставила на нього, як на мішень. Але чому саме він? Чому його викриття втручалося в їхні механізми сильніше, ніж всі попередні? Він це розумів інтуїтивно, але повинні бути документальні підтвердження.

— Олеже, — звернувся він до хакера, — ти можеш знайти слід їхнього наближення? Якщо вони хочуть нас залякати — вони вже підійшли близько.

Олег поклав пальці на клавіатуру. Його рухи були невпинні, але точні, як удари майстра. Через кілька хвилин він підняв погляд, бо на екрані з’явився новий потік даних: дрібні розкидані пакетт, хвилі аномальної активності по мережах, кілька підозрілих дзвінків до контактів, пов’язаних з військовими постачаннями. Вони робили те, чого не робив би типовий бізнес: маскували втручання під величезну кількість дрібних помилок.

— Вони розсилають паніку й одночасно готують удар через посередників, — тихо промовив Андрій. — Це не просто інформаційна операція. Це пробний маневр. Якщо ми виявимо слабкість — вони підуть на відділення, на склади, на тих, хто ще не готовий оборонятися.

— А якщо ми виявимо силу? — запитав Прокл.

— Тоді вони відкриють інший фронт, — відповів Олег. — Фронт, де правда безсила — інформація, що підмінює факти, гроші, що закривають роти, силові методи для створення хаосу. Все це — для знищення довіри.

Після короткої паузи Прокл підвівся.

— Тоді ми зміцнимо нашу довіру. І розкриємо їхні хиби. У нас є три основні завдання: захистити людей, розірвати їхні фінансові потоки і знайти тих, хто зсередини працює на «Aurora», тобто зрадників. Андрію — ти ведеш кіберзащиту, Олег — ти йдеш у рейд на їхні комунікації. Ілля — ти прикриваєш операцію фізично через кібер захист і інформативно. І ми зробимо це так, щоб вони знали: ми не боїмося.

Назар підійшов ближче до екранів, його руки майже не відчували холоду клавіш, але очі світилися рішучістю.

— Я бачив їхню мережу там, де ховаються шахраї. Вони не просто крали для себе — вони робили це системно. Коли я торкнувся одного вузла — у відповідь загриміли інші вузли. Вони думали, що я зламаюсь. Вони помилились.

Зібрання тривав ще довго. Кожен отримав своє завдання, кожен знав ризики. Але разом із тим між ними пролягла нитка довіри, що робила їх непереможними — саме та нитка, якої «Aurora» й боялась.

Коли більшість розійшлася, Андрій залишився один біля серверів. Він ще раз переглянув повідомлення, але тепер воно виглядало трохи іншим — мов тінь, що рухається по стіні, готова вирости у щось більше.

На екрані з’явився ще один рядок тексту. Слова були короткі й холодні: