Розділ 47. Перша місія «бюро довершення»

Ніч падала повільно, як покривало на плечі втомленого міста. У підвалі старої друкарні, де тепер стояли столи з екранами й скриньками для паперів, «бюро довершення» зібралося вперше як єдине тіло. Лампочка над центральним столом кидала жовтувате світло на їхні обличчя — людські і ті, що сховували за собою іншу природу.

Прокл говорив тихо, але його голос мав ту невидиму вагу, котра змушувала слухати навіть повітря.

— Наше перше завдання — виправити те, що було спотворене. — Він назвав ім’я: Мирослав Кравченко — чоловік з робітничого району, що опинився у в’язниці за злочин, якого не чинив. — Його звинуватили у підробці документів і підбурюванні до насильства. Насправді це — справа підстави: фальшиві свідчення, сфальшовані протоколи. Якщо це не виправити — він проведе за гратами роки, а від нього залежить доля кількох сімей. Ми маємо довести правду й звільнити його, не викриваючи нашої суті. Тобто хоч ми і підпорядковані тільки призеденту, не треба цим хизуватись, це державна таємниця.

Михаїл мовчки опустив погляд. Його тиша була не порожньою: у ній був досвід падіння й викуплення, і ця тиша робила його присутність захистом.

— Ми не будемо влаштовувати шоу, — додав Прокл. — Наша сила — у точності й милосерді. Зрозумійте: людські очі мають бачити лише людей, що діють. Ніхто не повинен здогадатися про всякі інші фактори походження справи.

Олег, сидячи з ноутбуком на колінах, лише похитав головою: для нього все це було ще однією справою, де треба зламати код брехні. Андрій почав вже в думках розкривати хронологію подій, складаючи уявну базу даних. Ілля стискав кулаки, готуючись діяти силою, якщо того потребуватиме справедливість.

План був простий у задумі й складний у виконанні: знайти джерело підроблених свідчень — старі записи, листування, хронологію телефоних дзвінків — довести, що все сфальсифіковано, і підкинути це в руки тим, хто змусить систему діяти — пресі, адвокатові, судді, якому ще не дали заплямуватися. Але робити це треба акуратно, щоб не залишити слідів втручання.

Ніч пройшла, мов один довгий подих. Олег і Андрій двоєгодинними ривками пробивали електронні бар'єри: не з подробицями — лише відчуття напруги, в якій вони працювали як хірурги тиші. Андрій відновлював втрачені лінії хронології, збираючи крихти інформації в те, що ставало доказом. Олег вишукував бекдорожки, де заховувалися підробки. Їхні думки в головах — шифри, логи, файли — складалися в образ брехні, яку можна було розгромити одним точним ударом.

Анріан і Лідія діяли інакше. Вони виходили у місто, вдавали волонтерів у притулку, випадково зустрічали колишніх знайомих прокурора та людей, що могли знати подробиці. Лідія, лиш торкнувшись долоні одній із жінок, змусила її згадати те, що розум міг би легко забути — точне місце й час підкидання документів. Ніхто навіть і не запримітив, що це не була просто переконливість — швидше ніжність, що розгортає запилене волосся пам’яті. Анріан знаходив проміжні нитки — листи, забуті дрібниці, сліди. Вони приносили людські факти, які Андрій укладав у строго впорядковану таблицю. Тобто все було дивно, але не помітно для людей, бо для всіх вони були і повинні бути людьми.

Ілля готувався до зовсім людської ролі: коли треба було, він вдавав знайомого, візитацію, шантажиста. Його присутність відлякувала облуду. Коли біля судових коридорів здіймалися штовханина та агресія, він був тією стіною, що не дозволяла жорстокості прорости. Тобто на грубу силу він відповідав грубою силою, тільки з тією майстерністю, яку він мав як боксер.

Назар же стояв на задвірках подій, але його вплив був не менш відчутним. Коли прокурор уранці випив каву, яку йому піднесла неначе випадкова співробітниця — і та співробітниця відчула дивне бажання розповісти правду — то ніхто не пов’язав це з ангелом у підвалі. Вони сприймали цю інформацію, ніби щасливий випадок, і говорили: «Я пам’ятаю…».

Кульмінація настала вранці судового дня. Олег скинув у закриті канали однієї незалежної газети зламані, але автентичні логи: телефонні виклики та відео, що доводили, як підроблялися свідчення. Андрій надрукував розшифровки й підготував докази до передачі адвокатові. Лідія завела свідка в сусідній кабінет, а Анріан, мов тінь, підштовхнув іншого — того самого, що боявся говорити — до кабінету судді. Ілля стояв біля виходу, готовий до найгіршого, але й на свідка що боявся також не треба було застосовувати силу, тому що він зробив все вірно, а не як перший раз брехливо.

Коли адвокат Мирослава вийшов до преси з пачкою документів, що лягли на стіл, наче свіжий вітер, прокуратура не змогла нічого протиставити. Суд затримав процес, докази повернули в руки слідства, і в коридорі прозвучало слово, якого всі боялися: «помилка». Корупція спинилася на хвилину — а цього вистачило.

Звільнення Мирослава з-під варти відбувся тихо, без тріумфальних промов. Він вийшов на волю з очима, що спочатку не вірять світлу, а потім плачуть від звільнення. Люди, які підтримували його в тому що він не винен, зустріли його теплими обіймами; ті, хто купився на підробки, мовчали, розуміючи, що зганьбили себе сьогодні.

Лише один погляд у натовпі був дуже помітний: очі того, хто підготував пастку — вони палали ненавистю. Хтось из тих, хто керує — обіцяв помсту. Прокл помітив його на відстані й відчув крижаний подих майбутніх випробувань. Перемога мала смак солодкий, але й гіркий передчуттям наслідків. А він, як ангел знав це напевно.

Коли команда зібралася в підвалі знову, була тиша. Ніхто не кричав; ніхто не святкував. Олег жартував сухо про «ці файли», Ілля витягував цигарку, котру ніхто не палив — радше жест заспокоєння. Андрій вже зібрав копії й заніс усе у свою пам'ять, готовий повторити кроки, якщо доведеться.

Прокл подивився на кожного і, не підвищуючи голосу, сказав:

— Це була наша перша справа. Ви діяли як люди — і як щось більше. Пам’ятайте: ми робимо те, чого не вміє офіційна справедливість — повертаємо людям шанс. Але будьте обережні. Наші дії породжують ворогів. І вороги пам’ятають.