Розділ 41. Вогонь у скла

Після того, як місто огортнула перша хвиля паніки, прийшла дивна тиша — не та, що приносить спокій, а та, що передчуває новий удар. Дні збігали, немов години, і кожна хвилина була як зерно в годиннику, що невпинно сиплеться вниз. У штабі пахло кавою і старими проводами, а на столах лежали роздруківки, позначені червоними рисками — як мапи, на яких позначено всі можливі пастки.

Прокл встав о шостій; місто ще не встигло прокинутися повною мірою. Він пройшов коридором штаб-квартири, де Андрій і Олег тихо переглядали стрічки відео, а Ілля виводив нові маршрути через карту. Архівар сидів у кутку, їв хліб і дивився в одну точку, ніби намагаючись вичитати з неї потрібну відповідь.

— Як ти? — запитав Прокл, сідаючи поруч.

Архівар на мить відвів погляд. В його очах спалахнула втома, але в цій втомі була і рішучість.

— Я боюся, — зізнався він. — Але тепер я боюся інакше — не за себе, а за тих, кого знаю. Кожний з них — не просто ім’я в журналі.

— Добре, що ти це відчуваєш, — відповів Прокл. — Бо це робить тебе людиною, а не рядком у базі даних

Їхня операція, яку вони приготували як виставу, мала дві мети: витягнути ще одного зрадника і поставити під сумнів саму структуру «Машини Тьми». Однак чесноти стратегії — холод і терпіння — не гарантували моральної певності. Коли люди починають грати з чужими долями, то часто забувають, що й власні долоні можуть залишитися чорними від барвників. І це було дуже велике випробування для Прокла і його команди.

Перший акт розігрувався блискуче: місто обговорювало «злив», медіа підхопили історію, люди шукали песимістичні вишеньки на торті правди. Другий акт мав статися ближче до вечора — в ефірі великого мовного проєкту, де молодші політики й селебріті збирали натовп.

Прокл і команда вирішили, що випустять частину даних у відкритий доступ — без ключових імен, але з достатньою кількістю ниточок, щоб ті, хто знав, почали тягнутися. А тоді, коли ворог зробить рух, підуть на фінал, тобто закінчать справу.

Але справжня гра розпочалася не зовні, а всередині. Коли перші публічні реакції вилилися у потік гнівних коментарів і закликів «покарати», з’явився інший, тихіший рух — кілька анонімних листів на поштові скриньки штабу, підписані просто: «Не робіть цього». Їх надсилали ті, хто боявся за власні сім’ї, ті, хто мав дітей, тих, хто бачив у кожному розкритті не перемогу, а війну.

— Хтось хоче, щоб ми довели їх до відчаю, — промовив Ілля, читаючи ще один лист. — Вони підривають нас із середини, посієючи сумнів. Тобто постійно їм погрожують.

Прокл знехотя усміхнувся — не від радості, а від розуміння. Справжня слабкість системи не тільки в її технічних багатствах, а в людях, які її живлять. І саме ці люди могли зробити для неї або краще, або гірше. Його думки повільно повернулися до Архівара — до того, хто набрав першу ноту в їхній симфонії.

— Я піду до нього, — сказав Прокл тихо. — Нам потрібно підготувати його до вистави. Він має сказати правду там, де це не знищить нікого, але де вона зламає міф.

Коли вони з Архіваром вийшли на вулицю, місто ніби відкрило відерце з прохолодним повітрям. Люди в поспіху йшли до роботи, незважаючи на турбулентність в інформаційному полі. Архівар дивився під ноги.

— Я боюся, — повторив він, — що ті, кого ми підведемо, не зрозуміють різниці між злочином і політикою. І тоді… — його голос перервався.

— Тоді ми мусимо бути точні, — відповів Прокл. — І пам’ятати, що істина — не зброя помсти. Вона — лише світло, яке показує, де стіни зла тріщать.

Повернувшись у штаб, вони розгорнули план на папері: Прокл розумів що, якісь документи публікуються, якісь — вкидаються як приманка. Прокл розумів також, що це великий ризик — це не лише технічні пастки, а людський фактор: страх, інстинкт самозбереження, бажання відмазатися. Тому під час ефіру вони вирішили підстрахуватися — відкрити простір для тих, хто захоче уникнути публічної ганьби: анонімні канали для свідчень, варіанти захисту для потерпілих і свідків.

Ефір почався з видовищ — як і годиться: гарні плакати, збуджені коментарі, глядачі, що завмирають у очікуванні сенсації. Коли на екрані з’явилися перші фрагменти документів, у залі й у стрічках відчинилася воронка. Люди читали, співчували, дивувалися. Але в той момент, коли хвиля зростала, сталося те, що Прокл не міг передбачити: одна з фігур — людина з довіреного вузького кола — раптово вийшла в прямий ефір, щоб захистити оприлюдненого члена суспільства, який був звинувачений в злочинах. Її голос був тремкий, але авторитетний.

— Ви знищуєте життя, — сказала вона. — Ви не бачите, що за цими іменами — родини, діти, люди, які служили країні.

Пауза. Публіка почала ритися в телефонах. Хтось вважав це захистом, хтось — спробою відвести увагу.

Прокл помітив, що Архівар набув у інший стан: блідий, але ясний в свідомості. Він жив у своєму факті — і саме це робило його голос найнебезпечнішим для тих, хто боїться правди. Коли Архівар вийшов у відеозв’язок, його голос дрібно тремтів, але він говорив коротко і прямо: «Я бачив те, чого не могли бачити інші. Я не хочу руйнувати сім’ї, але я не можу мовчати». Він опрелюднив ім’я, яке змусило кількох присутніх зніяковіти. З’явилися нові питання, нові підозри.

Але найважливіше було інше: у момент, коли Архівар назвав те ім’я, у багатьох у залі промайнуло усвідомлення — що істина не завжди приходить у формі блиску. Вона часто приходить як тьмяне світло, що пропускає крізь себе нечисте.

Після ефіру прийшла хвиля: не лише скарги, а й дзвінки від людей, які хотіли допомогти. Хтось пропонував прихисток, хтось — свідчення, хтось — гроші на захист свідків. Це була несподівана доброта, що проросла серед попелу.

Проте темні коридори і ті що в них, не зупинилися. Ті, хто відчував себе викритими, почали діяти. Ніч принесла перший серйозний удар — під дверима штабу знайшли пакет із погрозами, а на телефоні Прокла з’явилося повідомлення: «Ти почав гру, яку не зможеш завершити». У відповідь Прокл відчув не страх, а якусь холодну рішучість.