Розділ 40. Дзеркала й пастки

Ранок розгортався похмурим світлом. Місто, втомлене від нічних ігор тіней, пробуджувалося обережно: автобуси ковзали по мокрому асфальту, кав’ярні відкривали двері, але в повітрі ще пахло не ранковою свіжістю, а попелом від нічної боротьби. У штабі — напруга, схожа на струм у металевому дроті. Кожен дихав спокійно, але очі видавали інше: постійне підрахування, пошук найменшої тріщини в захисті

Прокл сидів біля столу, дивився на флешку в прозорому пакеті. Вона вже не була просто носієм даних — вона стала символом вибору. Він прокрутив у голові план їхнього поділу. Кожен шматок — як кісточка, яку треба вмістити в руку ворога так, щоб він не помітив пальця, що тягне за нитку і маніпулює ним.

— Критично це знайти крота, — сказав Андрій тихо, підводячи тепловізор до вікна. — Хтось із наших пересувається занадто вільно.

Олег вказав на екран. На ньому миготіли маршрути — маршрути, з яких щойно хтось зробив витік. Їх було двоє: один — зовсім свіжий, інший — з дивною петлею, що вела до одного з анонімних каналів в телеграмі.

— Перший — наш, — промовив Олег. — Хтось зсередини віддав фотографії з підстанції. Але друга петля… вона веде до людини, що начебто допомагає нам. Хтось підставив її, і тепер вона мимоволі працює на просочування, я так собі уявляю сказав Олег.

Ілля похмуро мовчав. У нього була властивість — не відводити очей від проблеми, поки вона не перетвориться на рану. Він підняв трубку.

— Ми влаштуємо фейкову передачу, — сказав Прокл, — але і таку, що зачепить не нас, а їхні нерви. Ми дамо їм шматки істини там, де вони найбільше бояться. І одночасно — витягнемо крота на світло.

План народився швидко, як хороший міцний коктейль: компроміс між ризиком і ефективністю. Вони збудували образ — нібито Архівар співпрацює з радикалами, але в пакеті, що потрапить у медіа, буде захований інший файл — невеликий логін, який приведе до камери в одному з підземних тунелів. І логіни всім будуть дані різні ізакріплений за ним, І той хто побіжить, хто кинеся бити на сполох, почне свої рятувальні операції — і саме в цей час його переміщення зафіксують. Хто побіжить — покаже своє обличчя.

Операція розпочалася під покровом ночі наступного дня. Андрій і Ілля вивели у мережу підроблені документи, виготовлені так майстерно, що навіть досвідчений фальсифікатор похитав би головою. Паралельно Прокл розіслала по вузькому списку довірених контактів частину списку — без ключових імен, але з натяками. Це був виклик: кому вистачить сили, аби вжити заходів, не показавши себе.

Відповідь не забарилася. За кілька годин на одному з каналів почали з’являтися панічні повідомлення. Хвиля паніки підхопилася, мов хвиля на озері від кинутої камінюки; крик, і вода розлетілася в усі сторони. У той же час їхні приховані камери зафіксували рухи — швидкі автівки, люди з чорними навушниками, охоронці з особливими посвідченнями. Серед них — постать, що рухалася нервово, дивлячись у вікно телефону. Вона не помітила кнопку, встановлену у її куртці, що транслювала відео в закриту мережу штабу. Це було зроблено всім, але саме він мав логін зрадника і реагував на інформацію, яка була тільки йому відома.

— Отож, — прошепотів Прокл, коли на екрані заграв запис. — Ось він.

Обличчя на відео було знайоме: не високопоставлений політик, а хтось зі свого, з їхнього кола — людина, якій вони довіряли, яка мала доступ до переміщень і розкладів. Це був болючий удар: зрада рідко буває вишуканою. Частіше вона — це проста, повсякденна зрада, зроблена заради страху або дрібної вигоди.

— Ми не можемо віддавати його одразу в руки правосуддя, — сказав Андрій. — Це спровокує паніку і ще більші втрати.

Прокл кивнув. Він вже бачив, як шахи робилися більш небезпечними, коли фігури знали кожен хід. Іноді треба було не зробити хід, щоб зберегти короля.

— Ми зробимо інакше, — відповів він. — Ми умовимо його самостійно врятувати своє обличчя, тобто допомогти нам, вже під нашим контролем, дезінформацією,. І підемо далі. Але це пізніше, а зараз контроль і ще раз контроль.

Вони витягли нитку й тягли обережно. Під тиском «витоку» кріт почав діяти: відправив кілька фейкових повідомлень, спробував перенаправити підозру на інших. Проте кінець цієї гри не був в його інстинкті, бо він певно був дуже азартний і не дбав за самозбереження — його власні помилки вивели його на публіку. Він зустрівся з людиною, що позиціонувала себе як посередник, і в цей момент Андрій, підслуховуючи за допомогою бездротового маячка, почув слова, які вказували на голоси з самих верхів.

— Це більше, ніж один кріт, — проговорив Олег, коли слухали запис. — Це мережа.

— Значить, ми маємо грати ще більш обережно, — відповів Прокл. — І одночасно — швидше. Кожен день дає їм час укріпити позиції.

Поки вони плели свою павутину, Архівар сидів у кімнаті неподалік — напрочуд тихий, немов хтось, хто втратив голос від страху і знову навчався говорити. Прокл підійшов до нього.

— Ти зробив найважче, — сказав він. — Ти надав нам шанс. Тепер ми повинні дати шанс тобі.

Архівар підняв очі, у них була якась нова твердість.

— Я хочу пройти очищення, — прошепотів він. — Хочу довести, що людина не лише статистика у файлі.

— Добре, — відповів Прокл. — Але пам’ятай: за правду інколи потрібно платити ціною, яку не вибираєш.

Найважливіший рух мав статися наступного тижня — після того, як громада отримала би підконтрольну краплю інформації і почала переглядати свої уподобання. Вони підготували виставу: одночасна публікація, запланована під час великого мовного ефіру, який приверне увагу всього міста. Коли хвиля зросте — вони вкинуть в неї свій контрфайл: доказ, що не можна буде спростувати, але який одночасно змусить блиснути імена, що не дають спокою.

Прокл стояв біля вікна і дивився на місто. У дзеркалі скла відбивалося його обличчя, бліде, але все було під контролем. Він розумів, що ця гра — не про перемогу чи поразку зараз. Це була гра про те, щоб змусити систему розкритися, показати свої рубці, і втратити самовпевненість. Вони кидали в темряву світло — щонайменше, щоб витягти звідти свідка. А далі — час покаже, чи вистачить цього світу на справжню істину.