Розділ 33. Коли правда гостріша за кулю

Війна затягнулася. Місяці йшли за місяцями, і втома стала відчутною навіть у найстійкіших. Люди трималися, але кожен день вимагав усе більше витривалості і духовної сили. Села й міста жили напівпорожні, чоловіки були на фронті, жінки — на дві роботи, старі — на межі сил. І здавалося, що навіть повітря стало важчим.

Прокл повернувся з передової, коли почув історію, яка його вразила до кісток.

У темній кімнаті, де на столі горіла лише одна лампа, розвідник звітував:

— Ситуація критична. Москалі насідають. Наш підрозділ просить артилерійської підтримки. Командир відповів — набоїв нема.

— Як нема? — нахмурився Прокл.

— А отак. У сусіднього підрозділу є. Але, уяви, один снаряд — 50 тисяч гривень. Така була пропозиція командира сусіднього підрозділа.

Тиша, що зависла після цих слів, була важчою за кулеметну чергу.

— Це що, бізнес? — холодно спитав Прокл. — Чи війна за свою землю?

Розвідники мовчали. Вони самі не знали, що сказати.

У серці Прокла піднялася лють. Він зрозумів: ось справжня причина багатьох поразок і втрат. Не ворог іззовні, а гниль усередині. Ворог у погонах, у костюмах, у дорогих кабінетах. Той, хто сидить і заробляє на крові й будує собі маєтки на стражданнях.

Вибух гніву

— Такого не буде! — гримнув Прокл. — На фронті не торгують смертю і життям. Це не базар. Це війна за Україну. І якщо командир став торговцем, його треба карати тут і зараз.

Його слова були, як вирок. Дехто в кімнаті здригнувся — вони розуміли, що Прокл здатен це зробити, але були ті хто саме безпосередньо відповідали за ситуацією, що склалася.

Але Прокл не зупинився:

— І друге сказав він. Чому нема набоїв у тих, хто їх потребує? Де ті склади, про які звітують у штабах? Де ті мільйони, які виділяють у бюджеті? Чому в кишенях чиновників — зарплати в сотні тисяч, а на фронті нема елементарного?

— Бо така система, — тихо промовив один із офіцерів.

— Система? — Прокл різко обернувся. — Система — це ми з вами. Це кожен, хто або виконує свій обов’язок, або зраджує. Господь не втручається саме тому, що народ мусить очиститися від цієї гнилі. Це випробування. І або ми зламаємо мерзоту, або вона зламає нас.

Суд у серці війни

Прокл прийняв рішення миттєво. Він скликав польовий збір — бійців, командирів, навіть волонтерів. Люди зібралися в холодному ангарі, де від стелі звисали металеві балки й пахло мастилом.м

— Тут і зараз ми вирішуємо, — сказав він. — Командир, який продає боєприпаси, не має права жити поруч із солдатами, що гинуть без них. Це не військовий, це мародер. Закон простий: смерть на місці.

Його слова прокотилися залом, як удар громовиці.

Хтось вигукнув:

— Правильно!

Хтось інший опустив голову:

— А як же суд?

Прокл підняв руку: до

— Суд? А хто судитиме, якщо хлопці загинуть завтра через відсутність снарядів? У них нема часу чекати. У нас теж. Закон війни простіший: або ти за свій народ, або проти.

Командира привели. Він блід, його руки тремтіли. Але навіть тоді він бурмотів:

— Я ж… я ж просто хотів трохи заробити… Усі так роблять…

Це «усі так роблять» прозвучало, як плювок. Люди вибухнули криком. Хтось вихопив автомат. Але Прокл зупинив:

— Ні. Стріляти буду я. Щоб усі знали: не з ненависті, а заради справедливості.

Постріл пролунав глухо. Тіло впало на бетон. І ангар наповнило мовчання. Не страх, не радість — а важке усвідомлення: так мусить бути.

Дорога до Києва

Та Прокл розумів: одним вироком війну не виграти. Це лише початок. Бо корінь зла сидів вище — у кабінетах, де приймали рішення й розподіляли ресурси. Там, де зарплати обчислювалися сотнями тисяч, а результатом було «нема набоїв».

— Ми йдемо далі, — сказав він своєму найближчому побратиму Олегу. — Ми доведемо вину кожного. Від штабу до міністра. І в нас буде зброя, проти якої вони безсилі.

— Яка? — спитав Олег, вже здогадуючись як, бо він був талановитий хакер.

— Правда. І штучний інтелект, — відповів Прокл. — Ми використаємо технології, щоб відслідкувати кожну копійку, кожен наказ, кожну відповідальність, яка була порушена. Не дамо сховатися за паперами й відписками. Тільки факти побудовані на глибокій аналітиці.

Олег кивнув. Він теж розумів: ця війна має два фронти. Один — проти ворога зовні. Другий — проти гнилі всередині. І другий не менш небезпечний.

Вогонь серед людей

Вісті про розстріл командира поширилися швидко. Одні казали: правильно зробив. Інші — що Прокл став самосудником. Але головне було інше: люди почали говорити про справедливість. Про те, що не можна далі терпіти, коли найвищі отримують мільйони, а найнижчі помирають навіть без патронів.

— А може, й справді треба все міняти? — питалися на базарах і в автобусах.

— Бо інакше нас перемелють не москалі, а свої ж зрадники.

Цей вогонь був небезпечним, але й рятівним. Бо зневіра вбиває, а гнів може очистити, якщо він логічний і спирається на факти.

Пророцтво

Уночі Прокл молився. Він розумів, що перетинає тонку межу між справедливістю і помстою.

— Господи, я зробив те, що мусив. Але чи не стану я схожим на тих, кого караю?

І тоді в серці він почув:л

— Ти не судиш заради себе. Ти судиш заради тих, хто не має голосу. Йди далі. Але пам’ятай: кара без любові стає помстою. Тримай баланс.з

Прокл заплющив очі. Сльоза скотилася по щоці. Він знав: попереду ще більше випробувань. Бо ворог тепер був не лише у Кремлі, а й у кожному кабінеті, де сидів чиновник, який забув, що таке совість.

І він знав: ця боротьба буде ще важчою, ніж бої на передовій.

Бо правда іноді гостріша за кулю, тому і ранить больше і летить швидше і влучає влучніше.