Розділ 31. Удар тіні

Україна ще не встигла оговтатися від перших перемог над зрадниками, як ворог завдав нового удару. І цього разу він був одночасно подвійним — інформаційним і військовим.

Темрява в ефірі

Одного ранку українські телеканали та соцмережі вибухнули «сенсацією». Анонімні акаунти розповсюдили нібито секретні документи: Україна вже підписала таємний мир із Москвою, а вся війна — «постановка».

— Усе вирішено, — писали в повідомленнях. — Керівники домовилися за спинами солдатів.

Мережу залили фейки: фото підроблених протоколів, відео з «переговорів», вирвані з контексту фрази політиків. Усе це зливалося в один крик: «Вас зрадили!»

Люди почали панікувати. У чергах до магазинів говорили:

— То ми дарма стільки гинули?

— Це все спектакль, вони нас просто використали!

Прокл сидів у темній кімнаті, переглядаючи файли, і розумів: це була ретельно спланована операція. Її метою було одне — зламати народ остаточно, викликати вибух недовіри й розкол.

— Вони б’ють у саме серце, — прошепотів він. — Але серце ще може вистояти.

Вибух на фронті

Того ж дня ворог завдав раптового удару на сході. Десятки ракет обрушилися на укріплення, за якими тримали оборону українські війська. Одне містечко, що вважалося неприступним, опинилося під загрозою прориву.

Військові звіти сипалися на столи, а разом із ними й чутки:

— Ми втрачаємо фронт.

— Росіяни вже заходять у місто.

Паніка почала ширитися ще сильніше.

Прокл зібрав найближчих союзників. Його голос був твердим:

— Це не випадковість. Ворог хоче, щоб ми повірили у «зраду», щоб ми здалися самі. Військовий удар і фейкова інформація — це дві частини одного плану. Якщо ми піддамося паніці — ми програли.

— А якщо не встигнемо втримати фронт? — спитав один із командирів.

— Тоді ми втратимо місто, але не втратимо Україну, якщо люди залишаться єдиними.

Бій за довіру

Прокл вирішив діяти негайно. Він вийшов до народу на Майдані, де зібралися тисячі людей, розлючених і розгублених.

— Нам брешуть! — кричали одні. — Всі наверху домовилися!

— Армія програла! — кричали інші.

Прокл підняв руку, і натовп поступово стих. Його голос пролунав так, що навіть найскептичніші замовкли:

— Якщо Україна програла, то як ми досі стоїмо тут, а не під чоботом ворога? Якщо мир підписано, чому москалі досі бомблять наші міста? Брехня не може бути правдою тільки тому, що вона гучна!

Він показав людям документи, отримані від СБУ: записи розмов російських кураторів, які обговорювали операцію під кодовою назвою «Ілюзія». У цих розмовах прямо йшлося:

— Ми маємо переконати їх, що керівництво зрадило. Тоді вони самі зламаються.

Коли ці аудіо і відео включили на великому екрані, люди почали переглядатися. У когось з’явилася надія, у когось — сором за власну легковірність.

— Москалі хочуть, щоб ми здалися, — сказав Прокл. — Але вони не розуміють: народ, який стає єдиним, не здолати ні фейками, ні ракетами! Тому рішення треба приймати терміново і об'єднуватись в боротьбі з ворогом.

Кров і рішення

Але в той самий час з фронту прийшла звістка: містечко, яке обороняли українці, впало. Сотні поранених, десятки полонених. Це був важкий удар.

Натовп знову загув. Хтось закричав:

— Вони ж казали, що все під контролем!

Прокл відчув, як земля тремтить під ногами. Ще трохи — і люди зірвуться. Це був момент істини.

Він глибоко вдихнув і промовив:

— Так, ми втратили місто. Але не втратили країну. Кожна війна має поразки. Але хто сказав, що одна поразка — це кінець? Господь чекає, коли ми станемо народом. Не тоді, коли легко, а тоді, коли важко!

Ці слова розлетілися, наче іскри. У когось в очах загорівся вогонь. Люди почали співати гімн. Повільно, спершу тремтячим голосом, а потім усе голосніше, так, що спів рознісся над містом.

Тінь серед своїх

Та серед натовпу стояв чоловік у темному пальті. Він не співав. Його очі уважно стежили за Проклом. У кишені він стискав телефон, на якому світилася непрочитана смс:

«Час настав. Готуємо новий крок. Знищіть його авторитет».

Це був агент Москви, той, кого ще не викрили. Він мав завдання дискредитувати Прокла й запустити нову хвилю хаосу.

Передчуття

Тієї ночі Прокл знову молився. Йому здалося, що в темряві Києва згущується нова хмара. Він відчував: наступний удар буде особистим. Не проти держави, а проти нього самого.

— Господи, — прошепотів він, — дай мені сили. Бо якщо впаду я, впадуть і ті, хто повірив у світло.

У тиші пролунав той самий голос:

— Темрява готує пастку. Але світло не боїться темряви. Готуйся.

І Прокл знав: найбільше випробування ще попереду. А втрачене місто це зовсім не кінець, але великий об'єм роботи для СБУ і розвідки і це не випадково, що ворог завжди опиняється на крок вперед і відповідно діє.