Розділ 30. Народ, який має стати народом

Україна стояла на роздоріжжі. На карті боїв кожен день означав десятки нових смертей, тисячі нових зруйнованих будинків. Москалі йшли вперед не тільки зі зброєю — вони йшли зі своїм звичним жаданням: забрати чуже, щоб самим жити ще розкішніше і це для них головне. А гасла на кшталт, ми звільняємо це безглузда брехня в яку вони самі не вірять, а зверхньо брешуть.

Але в серці України боролися не лише армії. У самому нутрі народу йшла битва, не менш запекла й небезпечна. Бо там, де люди не вірили у власну силу, де зрадники продавали майбутнє за срібняки, ворог мав шанс.

Слова Господа

Тієї ночі Прокл довго не міг заснути. Він молився. І в молитві почув тихий голос, який ніби пройшов крізь серце:

— Народ має стати народом. Лише тоді Я дам йому перемогу. Не раніше.

Ці слова били в душу, мов дзвін у храмі. Господь не обіцяв легкої дороги. Він чекав. Чекав, коли українці зрозуміють: перемога — не дарунок, а результат єдності, жертовності й віри. Тобто розуміння того, що боротьба іде не за блага а за існування українців як нації, тобто народа. І Бог за те щоб народ був, тільки він це повинен зробити сам.

Двобій зі зрадою

Наступного дня Прокл зустрівся з одним із тих, кого підозрювали у зраді. Це був впливовий підприємець на ім’я Корній. Удень він жертвував кошти на армію, а вночі через тіньові канали переправляв інформацію ворогу.

— Для чого ти це робиш? — прямо спитав Прокл.

Корній посміхнувся криво, очі його блищали холодом:

— Україна програє, це лише питання часу. Москалі заплатять більше, ніж будь-хто. А мені потрібне життя для моєї родини, не ідеї.

Прокл глянув на нього так, що той на мить відвів очі.

— Життя без честі не життя, — тихо сказав Прокл. — Ти вибрав срібняки Іуди. Але пам’ятай: перемога України прийде, і тоді твоє ім’я залишиться лише як символ ганьби.

Корній не відповів. Але вже того ж вечора його схопили співробітники СБУ. Документи і записи телефонних розмов стали доказами. Суд чекав попереду.

Люди байдужі

Та зрадники були не найстрашнішими. Найгірше — байдужість. Прокл бачив її на базарах, у кав’ярнях, навіть серед знайомих:

— Мені все одно, — казав один чоловік. — Головне, щоб платили зарплату.

— Я не хочу чути про війну, — зітхала жінка. — Мені треба годувати дітей.

Ці слова боліли сильніше, ніж ворожі кулі. Бо байдужість — це ґрунт, на якому проростає зрада.

Прокл намагався достукатися до них:

— Якщо ми програємо, не буде ні зарплат, ні хліба, ні домівки для дітей. Буде рабство. Ви думаєте, що байдужістю збережете життя, а насправді віддаєте його в руки ворога.

Дехто слухав і починав розуміти. Але ще багато сердець залишалися холодними.

Проблиск єдності

Того ж тижня у Києві організували велику волонтерську акцію — відбудову школи, яку розбомбили. Приїхали військові, студенти, пенсіонери. Кожен узявся за справу. І в цей момент Прокл побачив те, про що казав Господь.

Люди, різні за віком і достатком, працювали поруч. Вони не сперечалися про політику, не знецінювали одне одного. Вони просто відбудовували свою країну.

Дівчина втомлено витерла піт і сказала:

— Ми повинні жити. Інакше для чого все це?

І тоді Прокл відчув: ось воно — світло серед темряви. Якщо таких стане більше і більшість, перемога буде неминучою.

Вибір народу

На мітингу в центрі Києва Прокл виступив перед людьми. Його слова були простими, але йшли з серця:

— Москалі хочуть перемогти, щоб забрати чуже й жити розкішніше. Ми повинні перемогти, щоб просто жити. Але Господь чекає від нас більшого. Він чекає, коли ми станемо народом, єдиним тілом і душею. Лише тоді Україна розквітне, лише тоді ми отримаємо нагороду.

Люди слухали мовчки. Дехто схиляв голови, дехто плакав. У натовпі здійнявся крик:

— Ми станемо народом!

І сотні голосів підхопили:

— Станемо!

У цей момент Прокл відчув — лід скресає. Українці починали розуміти, що перемога залежить від них самих.

Перспектива майбутнього

Того вечора Прокл знову молився. Він бачив: шлях ще довгий і важкий. Але він також бачив полум’я в очах людей.

— Господи, — сказав він, — я вірю: Ти чекаєш не дарма. Народ підніметься. І тоді Ти благословиш його.

І в тиші почув:

— Я вже поруч. Продовжуй вести. Бо той, хто сіє правду, збирає перемогу.

Перед ним постала нова мета — не лише викривати зраду, а й навчати людей бути єдиними, пробуджувати байдужих, робити з натовпу народ. Бо лише тоді світ побачить відроджену Україну.

А десь у тіні ворог уже готував новий удар. І Прокл знав: справжнє випробування ще попереду.