Розділ 23. Неначе вимушена зрада

Війна показувала не лише силу чи слабкість народу, а й оголювала його нутро. Іноді ворог був не тільки зовні, і седів у танку чи в окопі. Але часто він сидів у головах — у звичках, у ностальгії, у вмінні закривати очі на зло.

Прокл бачив це на власні очі. Люди могли відправити сотні гривень волонтерам, допомогти армії, співати гімн — і водночас по вечорах тихо вмикати ворожі серіали, читати «новини» з Москви чи слухати блогерів, які цинічно насміхалися з усього українського.

— Це ж просто розвага, — виправдовувалися вони. — Нам важко, треба відволіктися.

Але Прокл знав: немає «просто розваги», коли ворог бомбить твої міста. Кожен перегляд, кожна копійка рекламних доходів — це набої, що завтра полетять у твоїх.

Обернення назад

Прокл згадав слова зі Святого Писання. Жінка Лота, яка озирнулася на Содом і обернулася на соляний стовп. Вона мала шанс врятуватися, але в серці залишалася прив’язана до минулого.

Так і тепер. Багато українців тікали від московського рабства, але душею лишалися там, у совкових «цінностях», у дешевій ностальгії за ковбасою «по 2.20», за «стабільністю», якої насправді ніколи не було. І це озирнення назад убивало не гірше за ракети.

Бо той, хто серцем тягнеться до ворога, стає його союзником, навіть не розуміючи цього.

— Це й є неначе вимушена зрада, — сказав якось Прокл Олегові. — Люди думають, що вони не зрадники. Але їхні дії працюють на ворога. Так ось, це неначе треба вивести на чисту воду, потрібно прикласти всі зусилля, щоб в цьому змінити сутність радикально. І як казав пророк Ілля, кого переконував, кого навіть бив, виривав їм волосся, щоб не робили цього.

Олег мовчав. Він бачив цифри, статистику. Тисячі переглядів на ворожих каналах, мільйони переглядів на «зливних бачках», що поливали брудом українську армію. І кожен перегляд був не просто кліком, а часткою злочину. І головне в цьому було, навіть не бруд, а мільярди доларів на фінансування ворога.

Невидимий фронт

Особливо боляче було бачити, що навіть у вищих кабінетах люди поводилися так само. Купували газ, нафту, вугілля. Робили вигляд, що «це вимушений крок», «це економіка», «це не можна зупинити».

А потім тим самим пальним заправляли танки, які йшли на Харків чи Херсон. Тим самим газом фінансували ракети, що летіли по Києву чи Львову.

Прокл не міг мовчати. Він звертався до активістів, священників, простих громадян:

— Розумієте, кожна копійка, кожна гривня, яка йде ворогу, стає частиною вбивства. Якщо ти купуєш московське пальне — ти стаєш співучасником злочину. Якщо ти дивишся їхній канал — ти допомагаєш фінансувати війну проти власної держави. Це правда, яку не можна прикрити.

Але не всі хотіли чути. Хтось сміявся. Хтось відмахувався. Хтось говорив: «Ми маленькі люди, від нас нічого не залежить».

Та Прокл знав: саме від маленьких людей і залежить, бо мільйони маленьких виборів складають долю країни.

Новий виклик

Ворожа пропаганда діяла підступніше, ніж кулі. Вона не вбивала одразу. Вона руйнувала віру, гідність, надію. Люди починали сумніватися: а може, справді, «все не так однозначно»? Може, «вони теж мають свою правду»?

Прокл бачив, як навіть серед знайомих з’являлися ті, хто поширював дивні «альтернативні новини». Ніби між рядків вони виправдовували ворога, підточували віру в перемогу.

Це вже було не просто питання моралі — це була загроза безпеці. Бо коли серця починають хитатися в невпевненості, армії важче тримати фронт. Тому треба було прикласти всі зусилля в цьому напрямку.

Олег, який завжди збирав дані, підійшов якось увечері до Прокла.

— У мене є докази, що частину ворожого контенту фінансують ті ж самі «фундації», які ми бачили при Ігореві, — сказав він. — Це ціла мережа. Вони сидять і в політиці, і в бізнесі, і навіть у медіа.

Прокл зціпив зуби.

— Отже, ми стоїмо перед новим фронтом. Це війна за свідомість.

Перспектива

Прокл зрозумів: наступний його бій буде не проти конкретного зрадника з іменем і прізвищем, а проти цілої системи. Проти тих, хто навчився зраджувати тихо — у власних уподобаннях, у власних переглядах, у власних гаманцях.

І ця битва буде ще небезпечнішою. Бо зрадника можна викрити документами, але як викрити власну байдужість? Як розірвати рабські кайдани, що сидять у душі людей?

Тієї ночі він молився так, як ніколи раніше.

— Господи, дай нам силу, щоб ми не озиралися назад. Щоб ми не ставали соляними стовпами у власній країні. Дай нам відвагу сказати «ні» навіть тоді, коли це боляче. Навчи нас бути вільними по-справжньому.

І він відчув: наступний крок буде важчим за всі попередні. Бо йшлося вже не про одного агента чи одну організацію. Йшлося про душу народу.

І цей бій тільки починався.