РОЗДІЛ 11. НОВА РЕАЛЬНІСТЬ

більше не відчував тіла. Те, що було колись його плоттю, тепер лишилося позаду, наче відкинута тінь, яка вже не мала жодної влади над ним. Він існував у стані, який неможливо було описати словами. Це була не порожнеча, та й не безкінечний простір — радше відчуття безмежності, у якій він був одночасно собою і чимось більшим, тому що в ньому був дух, який Бог знав по імені і який Проклу заборонено було знайти. Він не бачив, не чув, не торкався нічого у звичному сенсі, але знав і відчував усе, що відбувалося навколо. Це було нове, нетлінне тіло, довершене з волі Господа, і воно не знало ні болю, ні втоми.

Перед ним розгорнулося видіння — Земля, така знайома й водночас зовсім інша. Він бачив її не очима, а серцем. Світ змінився. Десь, у містах і селах, люди, яким він допомагав, продовжували його справу, навіть не усвідомлюючи цього. Його слово, його дії жили в них, немов невидимий вогонь, який передавався від серця до серця. Вони творили добро не за наказом, а за покликом, який він колись запалив. І пам'ять про Прокла була в серцях людей, за добро, яке він їм зробив. І Господь радів з цього, бо добро, яке ти їм зробив, ти Мені зробив, казав Він Проколу.

Але були й інші — ті, що занурювалися у темряву. Вони відкидали істину, сміялися з милосердя, підживлювали свою ненависть і страх. Прокл бачив їхні душі, наче закуті в чорні ланцюги, і йому було шкода їх. Проте тепер він розумів — не все залежить від нього. Кожна людина має свій вибір. І цей вибір —найбільша відповідальність, яку Господь дозволив людям, тому це залежало тільки від людини.

— Що далі? — запитав він подумки, і його питання розлилося у вічність, немов хвиля у безкрайньому океані.

І тоді знову пролунав голос. Не гучний і не владний, але такий, що наповнював усе його єство. Це був голос Бога.

— Ти пройшов шлях, який мав пройти. Ти довів свою праведність і витримав випробування. Але це не кінець. Це лише початок. Тепер ти став частиною Мого задуму. Ти не людина. Ти — Мій слуга у вічності.

Прокл відчув, як щось невидиме змінило його. Він уже не був обмежений тілом, навіть душею у звичному розумінні. Він став частиною чогось більшого, як крапля води, що влилася в океан і водночас зберегла свою суть.

І тоді він зрозумів — його нова місія тільки починається. Прокл не став ангелом, але і людиною він вже не був. Він отримав так звану професію  ,, Довершитель''.

У цій реальності не існувало часу. Дні й ночі, роки й століття втратили сенс. Проте він відчував, що кожна дія мала свій визначений момент. І саме зараз настав один із них.

Перед його внутрішнім зором одна за одною з’являлися сцени з життя тих, кого він колись торкнувся добром. Він бачив хлопчика, який отримав теплу їжу й щиру пораду. Тепер цей юнак виріс і розпочав власну справу — він годував бездомних і нікого не залишав голодним. Бачив чоловіка, якого врятував від фатального вибору, — тепер він став добрим батьком, відданим чоловіком і захисником слабких. Бачив вдову з дітьми, якій він допоміг повернути житло, — її син виріс і став учителем, що виховував нове покоління у правді та чесності.

Кожен із цих добрих вчинків був мов світлова нитка, і всі вони спліталися у величезну сітку надії, яка покривала світ. Ця сітка світилася теплим сяйвом і давала відчуття захисту навіть тим, хто не знав, чому їм раптом стало легше дихати чи чому у важку хвилину вони знаходили сили жити далі.

Але там, де не сяяло світло, розросталася тінь. Прокл бачив, як темрява намагається прорватися крізь тканину добра. Там жили люди, котрі продавали совість, нищили життя, будували свої імперії на сльозах інших. І саме туди була покликана його нова суть — не для осуду, а для пробудження.

Бог промовив знову:

— Ти будеш світлом серед темряви. Не суддею, а нагадуванням. Твоє завдання — пробудити тих, у кому ще лишилася іскра. Ти не зможеш змусити — лише покажеш. Не вкажеш шлях — лише торкнешся до сумління. Бо ти не виконавець і не впроваджувач, ти ,, Довершувач'' з Моєї волі але з правом прийняття самостійних рішень, бо ти довів це під час свого земного життя. Тому це не дар а твій обов'язок.

І Прокл відчув, як розливається на безліч частинок, мов світлові промені, що проникали в сни, у думки, у пориви. Він став натхненням для поета, що сумнівався у власному таланті. Став голосом совісті для судді, який вагався між правдою і підкупом. Став сльозою розкаяння для злодія, що вперше пожалкував про свій злочин.

Він не мав більше імен, бо він був ,, Довершувач'' — йому воно вже не було потрібне. Але в кожному серці, якого він торкався, народжувалося нове розуміння, новий вибір. Люди самі відкривали очі, і він радів, бо бачив, як світло долає темряву.

Його місія тривала — без обмежень, без кінця, у світлі, яке він сам колись отримав і тепер передавав далі.

Це вже була не просто нова реальність. Це була вічність — вічність, де любов і світло залишалися єдиним справжнім покликанням. І він знав: доки світ існує, його промінь ніколи не згасне.