Розділ 8. Мир і прощення

«Якщо ти хочеш знайти мир, потрібно почати з пробачення», — тихо мовив Прокл, дивлячись у втомлені очі чоловіка, що стояв перед ним. Його голос звучав не як наказ чи докір, а як лагідний потік води, що вимиває біль і бруд, лишаючи по собі чистоту. — «Попроси пробачення у всіх, кого ти скривдив. Але найголовніше — попроси пробачення у Бога. Бо, коли ти просиш у Нього, це те саме, що просити у всіх, кому завдав болю. І лише тоді серце твоє стане вільним і ти не боятимешся більше ступати перед обличчям Всевишнього».

Покараний стояв мовчки. Його руки тремтіли, губи хотіли щось сказати, але слова не знаходили виходу. Він не сподівався на милість, не сподівався на допомогу. Його душа була занадто обтяжена провиною, щоб умістити надію. Але навіть у глибокій темряві, навіть у найчорнішій порожнечі завжди можна знайти маленький промінь світла, якщо дозволити собі відкрити серце.

Прокл бачив це і тому залишив його самого, аби чоловік мав час подумати, аби він зустрівся сам із собою, з тягарем власних гріхів і з новою можливістю, яку Бог давав йому. Бо не можна примусити людину пробачити чи покаятися — це завжди внутрішній вибір.

І тоді, коли навколо запанувала тиша, в іншому вимірі, по той бік великого безмежного космосу, в темряві почав підніматися новий противник. Він не мав форми, не мав обличчя і не мав імені. Це була не плоть і не кров, а відображення людської бездіяльності, зневіри й розпачу. Привид сумнівів, тінь, що народжується там, де люди бояться змін. Це був давній ворог людських душ.

Він був готовий підійти до Прокла і спробувати зламати його волю. Його шепіт уже звучав у темряві, як холодний вітер:

— «Ти не зможеш. Вони не зміняться. Усе, що ти робиш, марно. Ти сам залишишся один серед космосу».

Але Прокл вже відчував його наближення. Він знав, що його місія — не тільки очищати покараних і вести їх до прощення. Його місія була ширшою: протистояти самим кореням страху, які сковують душу людини.

Ці страхи мали безліч облич: страх відмови, страх змін, страх нового початку, страх втратити те, що вже є, навіть якщо це — кайдани. І кожен, хто ставав на шлях світла, мусив пройти крізь тінь цих страхів.

Прокл зробив крок уперед. Перед ним розгорнулася чорна безодня, а з неї тягнулися руки тіні. Вона шепотіла все голосніше:

— «Навіщо тобі це? Хіба світ зміниться? Хіба людина здатна стати іншою? Ти лише обманюєш себе».

Але Прокл стояв непорушно. Його серце було спокійне, бо він знав, що поруч із ним завжди є Той, хто ніколи не залишає. Він мав любов, він мав віру, і він мав Бога — свого супутника.

Тоді він почав говорити — не вголос, а в думках, які лунали сильніше за будь-які крики:

— «Бог на моїй стороні. Я не сам. Я маю силу змінити це. Я маю світло, яке сильніше за будь-яку тінь».

Його слова були мов меч, і кожне слово різало темряву. Тінь здригнулася, почала розсипатися на частини, відступати назад. Вона не могла зламати його, бо світло віри було сильніше за будь-який страх.

Але тінь не зникла повністю. Вона сховалася десь у глибині космосу, бо знала: ще знайдуться ті, хто не зможе встояти, хто піддасться сумнівам і розпачу. Прокл же залишався пильним. Він розумів, що ця боротьба не раз повториться. Бо диявол завжди шукає моменту слабкості.

Він повернувся до покараного, що сидів у мовчазній тіні. В його очах вже світилася іскра — слабка, крихітна, але жива. Прокл знав: людина зробила перший крок до миру, бо дозволила світлу увійти всередину неї.

— «Пробачення відкриває шлях до миру, — знову промовив герой. — А мир серця — це сила, яка змінює життя. Бо лише там, де є мир, є справжня свобода. І навіть темрява космосу не може погасити світло, яке Бог запалює в серці людини».

Він підняв очі вгору. Десь серед чорної безмежності з’явилася нова зоря, наче знак від Бога: світло завжди перемагає темряву. І герой був готовий іти далі — назустріч новим викликам, до нових душ, які потребували допомоги. Бо він знав: навіть у найбільшій темряві можна знайти мир. І ключ до цього миру завжди один — прощення.