РОЗДІЛ 6 ДІЯ ПРОШЕННЯ

Прокл ішов вперед, глибоко відчуваючи в серці вагу своєї місії. Він більше не був просто бригадиром серед покараних. Його кроки звучали інакше, його голос мав інший відтінок — тепер він був чимось більшим. На його плечах лежала не лише організація роботи, не лише контроль за тими, хто поруч. Йому випала відповідальність за їхні душі, за їхнє спасіння або загибель. І це завдання було не від людей, а від самого Господа.

Йому здавалося, що тепер кожне його слово має силу стріли: воно могло ранити або лікувати, могло відвернути від прірви чи навпаки підштовхнути до неї. Героїчні вчинки, допомога, праця — усе це було важливо, але справжня боротьба відбувалася не з темрявою навколо, а з темрявою в серцях. Там, у глибині, вирішувалося, чи людина стане вільною, чи залишиться рабом своїх злочинів, гордині й відчаю.

Серед тих, хто шукав прощення, вже були переміни: вони знаходили хоч крихту спокою, їхні очі яснішали, голос ставав м’якшим. Але було небагато більше інших — тих, хто відмовлявся бачити правду про себе, хто тримався за власну неправду, мов за щит, не бажаючи визнати провину. Саме з такими зустріч була найважчою для Прокла.

Одного разу перед ним постав чоловік, чия постать дихала ненавистю. Його погляд був гострий, мов ніж, у ньому не було ні жалю, ні каяття. Коли Прокл заговорив до нього, той різко перебив:

— Я не потребую твоїх слів! — вигукнув покараний, і в його голосі чулося зневажливе кипіння. — Я знаю, хто я! Я зробив це з власної волі і не жалкую!

Ці слова, мов камінь, упали в тишу. Інші, хто стояв поруч, завмерли, вдивляючись в Прокла. Чи відповість він гнівом? Чи змовчить?

Але Прокл не поспішав. Він відчував, як в серці підіймається біль. Біль не за себе, а за цю людину, яка не розуміла, що її впертість була не проявом сили, а кайданами, які вона сама ж зробила для себе. Бо за словами «я не жалкую» ховалася темрява глибша, ніж вона сама могла це усвідомити.

— Я знаю, що тобі важко прийняти своє покарання, — нарешті промовив Прокл, його голос був м’який і співчутливий, але водночас твердий, як скеля. — Та розумій: те, що ти зробив, залишило слід не лише в тобі. Це залишило слід у світі, у серцях інших людей, у пам’яті, яка житиме вічно. І поки ти не з'ясуєш для себе це, ти залишишся в ланцюгах, які сам собі надів.

Покараний напружився, ніби хотів відвернутися. Він спробував піднятися, але ноги його тремтіли, немов відмовлялися слухатися. У його очах промайнула злість, та водночас і щось інше — тінь сумніву. Гнівний погляд знову вп’явся в Прокла, але вже без тієї непохитності.

Внутрішня боротьба тільки починалася.

Такі люди завжди борються з собою і своїми це найтяжче. Адже найлегше обманути інших, але найважче визнати власну провину перед самим собою. Прокл бачив перед собою не ворога, а душу, яка билася в тенетах гордині, мов птах у клітці.

— Послухай, — продовжив він, — усвідомити свою провину не є приниженням. Це найсильніший крок, на який може наважитися людина. Бо тільки той, хто визнав свою хворобу, може просити лікаря про лікування.

Він зробив паузу, ніби дозволяючи словам осісти, й додав:

— Найважливіше — просити пробачення не тільки в людей, але й у Господа, що є найголовнішим. Бо Його думки не наші думки. Як небо вище землі, так Його думки вищі за наші. Це і є не гординя — це істина. Люди часто бажають лише добра для себе, але Господь дбає про всіх, щоб кожен отримав свою частку в Його світлі.

Прокл зробив крок ближче, і його голос став твердішим:

— Господь іноді допускає зло, але це зло — як ніж хірурга, який відтинає гниль, щоб врятувати тіло. Ти можеш кричати від болю, але тільки так врятується твоє життя. Запам’ятай: у твоїй провині немає винних, окрім тебе самого. Це сувора істина, не ілюзія. А ілюзія веде до загибелі.

Погляд покараного затремтів. Його губи ворухнулися, але він не знайшов слів. Очі його наповнилися темрявою боротьби — здавалося, що там одночасно жили і ненависть, і страх, і надія.

Прокл знав: цей момент був вирішальним. Від нього залежало, чи зробить людина перший крок до спасіння, чи замкнеться ще глибше в гордині.

— Господь прагне, щоб ти жив, а не помер, — тихо сказав він, і ці слова прозвучали, як останній дзвінок. — В Його світлі навіть найбільший грішник може виявити намагання стати новою людиною.

Повисла тиша. Інші затамували подих. Покараний опустив голову і закрив обличчя руками. Його плечі здригалися, немов від внутрішнього буревію. Це була не перемога Прокла. Це була боротьба душі з самим собою.

І Прокл розумів: кожна така перемога коштувала більше, ніж будь-який героїчний вчинок. Бо врятована душа — це цілий всесвіт, який Господь не дозволить знищити.