Розділ 4. Ті, хто обирають темряву

День за днем покарані продовжували працювати. Величезний космічний простір повільно очищався від уламків і хаосу, що залишили після себе люди. Розбиті обшивки кораблів, спалені двигуни, понівечені платформи — усе це поверталося до планет, де мало бути переплавлене й використане для нових починань.

Прокл стежив за ними. Він бачив не тільки їхні рухи, а й внутрішні зміни. Дехто працював із натхненням — не тому, що робота приносила задоволення, а тому, що в їхніх душах народжувалася слабка надія. Вони відчували: навіть тут, серед мороку й холодних зірок, є шанс. Інші ж діяли байдуже, ніби механізми, просто виконуючи накази, які їхня свідомість уже не могла відкинути, бо були певні, що може стати ще гірше.

Але були й ті, хто тримався за свою злобу, мов за єдину власність. Їхні постаті здавалася щільнішими, темнішими за інших, а рухи різкішими. Вони не бажали приймати ні покарання, ні надію.

Одного разу один із таких підійшов до Прокла. Його обриси світилися тьмяним полум’ям гніву, що роз’їдав його зсередини.

— Я не вірю тобі, — промовив він.

Прокл спокійно подивився йому в очі.

— І що далі?

— Я не хочу виконувати накази, — злісно виплюнув покараний.

Прокл зітхнув.

— Ти маєш вибір. Але не думай, що можеш уникнути наслідків.

Покараний розсміявся коротким, глухим сміхом.

— Мене вже покарали. Гірше не буде.

І тоді сталося те, чого не очікував ніхто. Голос, який не належав ні Проклові, ні будь-кому з присутніх, пролунав у їхніх головах. Голос, від якого сам космос здригнувся.

— Ви помиляєтеся.

Покараний завмер. Інші теж почули. Це був голос Господа.

Небо навколо потемніло. Зірки на мить ніби відступили, сховавшись за чорноту. Простір, що щойно здавався безмежним, почав здавлювати, стискати, немов сама вічність схилилася над ними.

Прокл не відводив погляду від покараного.

— Ти хочеш піти? — голос лунав уже не тільки в свідомості, а й у самій тканині буття. — Ти маєш право. Але знай: якщо ти відмовляєшся від можливості виправлення, ти відмовляєшся від останнього шансу.

Покараний озирнувся. Інші мовчали. У їхніх поглядах був страх і розуміння: ось він, момент істини.

— Я не каятимуся, — хрипло вимовив той.

Він зробив крок назад. Його постать затремтіла, розпалася на уламки туману й зникла. Не було ні крику, ні болю. Лише порожнеча. Він просто перестав існувати для всіх, повернувшись у забуття, де немає ні світла, ні темряви. А тільки темінь непроникна, така що навіть можна доторкнутись.

Прокл відчув холод, що пройшов крізь нього, мов крижаний вітер.

Інші покарані завмерли. Вони зрозуміли, що сталося: це був їхній вибір. І наслідки були остаточними. Інших шансів не буде.

Минуло кілька хвилин, перш ніж хтось наважився заговорити. Простір усе ще гудів від присутності вищої сили, навіть коли голос замовк. Здавалося, що самі уламки кораблів, розкидані навколо, пам’ятали почуте й тремтіли у мовчанні.

Прокл дивився на зірки. Вони тепер сяяли яскравіше, чи, може, його власні очі очистилися від пилу страху. Він відчував, що в цю мить для покараних світло стало більш реальним, ніж будь-коли.

Один із них, молодий чоловік із глибоким шрамом на щоці, наблизився. Він нічого не сказав, просто став поруч, ніби його мовчання було згодою: я залишаюсь. Це мовчання було сильнішим за слова. Інші поволі поверталися до праці. Але тепер їхні рухи змінилися.

Не страх змушував їх працювати. Усвідомлення. Вони зрозуміли: існування між світлом і темрявою не є вічним. Вибір — остаточний і обертати необхідно 

Прокл відчув, що це була не просто подія, а перехід. Мить, коли людська впертість зіштовхується з божественною справедливістю. Господь завжди карає бунт проти істини. Але ця кара не є сліпою. Вона лише відкриває серцю його власний вибір.

«Дехто ще спробує встати проти, — подумав він. — Але вже не так впевнено. Вони почули Його. Відчули Його. А значить — ще не все втрачено.»

Він попрямував до командного місця, яке визначив йому Бог, де мала відбутися нова перевірка орбіти очищення. Але тепер ця робота стала більшою, ніж просто прибирання уламків. Це було очищення душ.

У цьому мовчанні, у зламаному ланцюгу запеклого заперечення, народжувалася надія. Не сліпа, не дешева, не вигадана. А така, що обпікає правдою й змушує робити вибір.

Тільки той, хто приймає світло, не зникає в темряві.