Розділ 3. Випробування

Вони почали працювати. Покарані рухали уламки, повертали їх на планети для подальшої переробки, прибирали залишки зруйнованих космічних кораблів, очищали простір від сміття. Їхні тіла були схожі на прозорі тіні, що ковзали між зірками, виконуючи накази без слів. Кожен їхній рух здавався механічним, але Прокл бачив більше.

Йому відкривалося те, що приховане від людського ока: їхні думки, спогади про колишні життя, біль і жаль, а разом з тим і холодність деяких сердець, які ніколи не запалають вогнем добра. Дехто з них був егоїстом, байдужим до чужої біди, інші — не творили зла, але й не робили добра, коли мали шанс. Саме ця бездіяльність, відмова від милосердя, стала їхнім найбільшим гріхом. Вони не заслужили пекельних мук, але й не були гідні світла Царства. І тепер їхнє існування перетворилося на нескінченну працю серед космосу. Але ті хто робив це з добрими намірами, були гідні пробачення від Бога.

Прокл не відчував страху перед ними. Він знав: жоден із них не може заподіяти йому шкоди. Їхні душі були прикути до покарання, і лише Господь мав силу змінити їхню долю. Вони нагадували людей, які дивилися у вічність, але не могли з нею з’єднатися.

— Ти за нас заступився, — раптом почув Прокл голос.

Один із покараних наблизився. Його обриси тремтіли, немов туман, який намагається втриматися в холодному вакуумі. Обличчя було нечітким, але голос звучав виразно й чітко, мов удари дзвону.

— Я просив за тих, хто має шанс виправитися, — сказав Прокл.

— І що ти? — спокійно запитав Прокл його.

— Господь чує і бачить… але рішення за Ним віідповів той один.

Настала тиша. Космос навколо немов сам прислухався до цих слів. Потім інший голос, тонший і нервовіший, прорізав мовчання:

— Якщо Він чує, чому не говорить?

Прокл не поспішав із відповіддю. Він відчув, що це питання було випробуванням не лише для цих душ, а й для нього самого. Погляд його ковзнув крізь темряву, де мерехтіли далекі зорі, і він відповів:

— Бо Він спостерігає. І дає вам можливість довести, що ви здатні на краще, ніж бути вічно покараними.

Після цих слів знову запанувала тиша. Покарані не звикли до надії, адже їхнє існування було позбавлене сенсу. Вони жили між відчаєм і байдужістю, і тільки тепер почули, що шанс ще існує.

Прокл продовжив спостерігати за їхньою роботою. Він бачив, що деякі виконували завдання з радістю, радіючи самій можливості діяти, служити, навіть якщо це було покаранням. Інші ж, навпаки, несли в собі злість і заздрість. Вони працювали, але кожен рух був наповнений спротивом. Вони ще не прийняли свого становища, а в душах їхніх жила темна пляма, яка затуляла будь яку іскру добра.

Один із таких підійшов ближче. Його постать була густішою за інших, мовби він ще тримався за колишню силу.

— Ти думаєш, що це щось змінить? — його голос лунав із гіркою насмішкою. — Ми все одно приречені.

Прокл подивився йому в очі, які світилися тьмяним вогнем.

— Якщо ви в це вірите, то так і буде, — спокійно сказав він. — Бо ви не мали й не маєте справжньої віри. Але ті, хто виправиться, матимуть шанс. Але неможливо будь кого примусити вірити. Віра це те, що неможливо створити штучно.

— І що? Повернуться до життя? — тінь видала глухий сміх, що відгукнувся холодом в порожнечі.

— Ні, — відповів Прокл. — Вони знайдуть спокій, ті хто виявить слухняність. А ті, хто справді виявлять Віру, навіть потраплять до Царства Небесного, але таких дуже мало серед вас.

Його слова зависли в темряві, наче полум’я, яке не згасає. Дехто з покараних завмер, ніби в них прокинулася надія, але інші відвернулися, відчуваючи лише біль.

Прокл знав: не всі зможуть змінитися. Деякі так і залишаться в темряві назавжди, бо не захочуть відмовитися від своєї гордості й упертості. Але він прийшов не для того, щоб примусити. Його завдання було іншим: дати їм можливість.

Це і було випробуванням — для них і для нього. Він мав навчитися дивитися не на провину, а на шанс. Не на гріх, а на можливість покаяння. І ця правда важила більше, ніж будь-яка сила.

У той момент він відчув, що Господь поруч. Не словами і не знаком, а тихою присутністю, що заповнювала його серце. І Прокл зрозумів: випробування тільки починається.