Розділ 2. Перший крок

Він стояв на площині, якої не мало бути. Це не була ні земля, ні камінь, ні метал. Це була реальність, виткана лише силою волі Господа. Площина тримала його серед безмежності, там, де не було ні низу, ні верху, лише сяйво далеких зірок, розкиданих у темряві.

Зірки палали, але їхнє світло не торкалося того, що дрейфувало між ними. Бо між світлом існувало інше — покарані. Вони були неначе в енергетичних капсулах, які мали подвійне призначення: зсередини душа людини, яка там знаходилась нічого не бачила навколо, ззовні її всі бачили, як крізь прозоре скло. І температура наволо була космічна -- ( -- 270,45 °C). Це було дуже холодно, темно і тихо.

І враз всі капсули відчинилися.

Прокл знав: вони там. Забуті, загублені між уламками кораблів, холодними супутниками, іржавим брухтом цивілізації. Вони не горіли у вогні пекла, бо не чинили відвертого зла. Але й не піднялися у світло, бо не обирали добра. І їхній вирок був страшніший за вогонь: темрява непроникна, вічність у холоді й мовчанні.

Слова з Писання спалахнули у його пам’яті, як печатка на істині:

> “Тоді цар сказав слугам: зв’язавши йому руки і ноги, візьміть його і киньте у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів.” (Матв. 22:13)

І саме він мав знайти їх.

Його перше завдання. Його перший крок.

— Чуєш? — Голос знову озвався всередині. Не його власний, а Той, Хто вів його від самої ночі вибору.

— Так, — відповів він подумки.

І простір змінився. Очі більше не бачили лише уламки. Його погляд відкрив інший вимір — вимір тіней. Вони були всюди. Сотні, тисячі постатей незлічена кількість, що дрейфували в порожнечі. Дехто ще рухався, шукаючи сенсу. Інші завмерли, немов статуї, приречені чекати на те, що ніколи не настане.

Він зробив крок уперед.

— Йдіть до мене, — сказав він.

Його голос не був криком. Але темрява почула його. Тіні заворушилися. Одні рушили вперед, інші відступили, ховаючись у глибинах безодні. І все ж він відчув: серед них є ті, хто ще не втратив останньої іскри світла.

Одна з тіней відокремилася від решти й наблизилася. Її постать нагадувала людську, але була розмита, наче вирізана з диму. Голос, що пролунав від неї, був глибокий і холодний, ніби звук каменю, який котиться у прірву:

— Що тобі потрібно?

Він не відступив.

— Робота, — відповів він твердо.

Настала тиша. Вічна, мертва тиша космосу. А потім тінь засміялася. Сміх її був жорстким, зломленим, безжиттєвим. Сміх істоти, яка давно забула, що означає радість.

— Ти справді думаєш, що ми ще здатні щось робити? — з гіркою насмішкою промовила вона.

Він відчув, як у серці завирували сумніви. Але Голос, що жив усередині нього, був поруч.

— Я знаю, що здатні, — сказав він упевнено. Не всі але серед них є такі.

Тінь замовкла. А за нею зупинилися й інші. Вони дивилися на нього — не очима, а своєю сутністю, пробиваючи його душу поглядами. Вони сумнівалися. Вони чекали.

— Я не прошу, — його голос став твердим, мов сталь. — Я наказую.

Темрява здригнулася. Сотні тіней застигли, наче відчули невидиму силу, що накрила їх. Він бачив, як вони ворушаться, як сумніви борються з надією. Вони були покарані, відкинуті, приречені дрейфувати в безодні без мети. Але він дав їм щось нове.

Він дав їм наказ. І разом із ним — сенс.

Перша тінь, та, що насміхалася, тепер нахилила голову. Її голос затремтів:

— Якщо це правда… якщо ми ще потрібні… скажи нам, що робити.

І тоді він відчув: його перше завдання почало виконуватися.

Уламки кораблів, що колись були гордістю людства, мали бути зібрані, упорядковані, очищені від хаосу. Але для цього потрібні були руки — навіть якщо це були руки тіней.

І покарані, ті, що колись відмовилися діяти, тепер отримали шанс. Вони рухалися повільно, невпевнено, але слухали. І він знав: це лише початок.

Бо перший крок зроблено.

Він не був сам.

і, хто жили в пітьмі, тепер ішли за ним.