Пролог

Всесвіт…

Безмежний, та водночас визначений. У його глибинах приховане те, що людське око ніколи не здатне побачити. Галактики народжуються й згасають, зорі сяють і падають у чорні безодні, а людина, маленька і водночас горда, зводить свої погляди догори і думає, що бачить усе. Та вона не знає головного: космос – це не лише сяйво, краса і велич. Це ще й тьма, холод і безмовність.

Бог, що є Альфа й Омега, тримає у Своїх руках цей безмір і взагалі цей безмір є частина Його. Він є Дух, і безодня є вимір Його присутності – це саме той простір, в якому Він присутній. Але навіть цей простір – не порожній. В ньому є порядок, і є хаос. Є ті, хто зберігає світло, і є ті, хто давно від нього відмовився.

Людство, вийшовши в космос, принесло із собою не лише мрії. Воно залишило після себе уламки – супутники, кораблі, відходи. Сміття, яке вічно дрейфує поміж зірками в і планетами, нагадуючи: там, де крокує людина, завжди лишається тінь її діяльності. Але існує й інше сміття – духовне. Це душі, які були вкинуті в пітьму непроникну, за свою бездіяльність в творенні добра. За те, що, отримавши талант від Бога, сховали його в землю. Вони не творили зла відверто, не проливали крові, та й не творили добра. І саме цим зрадили Господа. Їм не судилося горіти у вогні аду, бо вогонь – це хоча б рух, це боротьба. Натомість їм визначено іншу кару – холод і повну темряву, де немає ані надії, ані світла. І забуття, як непотріба. Тому там страждання, плач і скрежіт зубів.

Тьма стала їхнім домом. Там немає часу. Там немає навіть відстані. Лише вічне, беззвучне ковзання серед космічного холоду. І там їхні голоси не чує ніхто. Ніхто… крім Нього.

Бо Господь – єдиний, хто бачить їх від початку до їх вічності. Він не підвладний простору, не підвладний часу. Для Нього немає «далеко» чи «завтра». Все для Нього – поруч, все – тепер. Його дух може зігнути сам простір, як людина наближає до себе будь який предмет, взявши його в руку. Звичайно і тому те, що для нас є мільйони світлових років, для Нього лише відстань між частинами Його. Те, що для нас ще прийде у майбутньому, для Нього – вже сталося в середині Його. Для Нього перенестись в майбутнє це, як людині доторкнутись вказівним пальцем до носа. Треба тільки зробити рух.

Він знає наперед все, бо він вже там був і є, на те Він і Всюдисущій.

Він завжди знає. Тому що Він відразу і зараз і в майбутньому бо то і є Він, Всюдисущій. І це все мова про Господа Батька. А Господь Син в середині Нього а Він в Сині і Дух Святий Його. Тому єдине: Бог Батько, Бог Син, Бог Дух Святий. А Син і Дух Святий в Ньому, ще по народжені.

Серед мільярдів людей, серед нескінченних поколінь, був обраний один, хто мав виконати Його волю. Один, здатний узяти на себе цей тягар правди й не зламатися під її вагою по волі Господа. Той, хто не шукав вигоди, не прагнув слави й не жадав влади. Бо серце його було чисте, як промінь першого ранкового світла.

Його звали Прокл.

Він сам обрав свій шлях, – тому шлях обрав його в подальшому. Господь торкнувся його не крізь видіння чи сни. Не через ангела чи знамення. Бог торкнувся його напряму. Це було боляче. Болісний процес розтягувався на довгі години. Тіло горіло, ніби його кидали у вогонь, душа розривалася від тиску небесної сили. Прокл не бачив облич, не чув голосів. Лише відчував, як в нього вселяється Істина. Не слова – сутність. Не знання – саме інше життя.

Він став іншим.

Він став Наглядачем.

Йому було доручено завдання, якого ніхто крім Бога не міг би зрозуміти. Його місія була простою у словах, але незбагненною в дії: навести лад там, де панує безлад. Очистити те, що залишила за собою людина. Зібрати уламки не лише металу й пластику, а й уламки, які були душами, розкидані у холодній пітьмі.

Але Господь не залишив його на самоті. Він дав йому воїнів – тих, хто вже давно був відкинутий. Тобто душі, прирівняні до сміття. Душі, що жили у темряві, отримали шанс. Хтось із них – на коротке звільнення, хтось – на пробачення, в залежності від їх намірів. Адже Господь сказав: «Ті, хто виправдає себе слухняністю і вірою, увійдуть в Моє Царство». Тому вони слухали Прокла. Вони виконували його накази з радістю, бо у роботі відчували хоч тінь свободи. Для когось це було навіть найдорожче – шлях до спасіння.

Але далеко не всі сприймали це. Бо серед покараних завжди є ті, кого не може змінити ніщо. Їхні серця закам’яніли остаточно, і навіть світло не мало сили проникнути туди. Тому для них темрява залишалася єдиним домом, єдиним місцем перебування – на віки вічні.

Прокл працював серед цього хаосу, як охоронець і керівник серед руїн. Він збирав те, що можна було зібрати. Врятовував тих, кого ще можна було врятувати. Його праця була важка, та він ніколи не нарікав. Бо знав: його сила – не від нього. Його місія – це його вибір, але сила від Бога. Прокл свідомо і з доброї волі виконував те завдання, яке поставив перед ним Бог.

І це завдання мало свої межі, тому що космос є частина Бога, а сам Бог безмежний.. Космос, хоч і не став ідеальним, та був очищений. Те, що колись було символом занепаду, стало символом відродження. І тоді… Прокл не повернувся на Землю.

Люди гадали, що він помер. Тільки ім’я його залишилось в книгах, і в пам'яті людей, в історії. Тому що істину неможливо стерти. Бо він піднявся туди, куди прибувають всі ті праведники, які необхідні Богу для виконання Його завдань. Всі інші, навіть праведники сплять смертним сном чекаючи на останній суд. Тому він увійшов у світло, де його чекав Той, хто є Початок і Кінець.

Прокл став Посланцем Світла.

Він вже не належав землі. Він належав Небу.

А його історія на землі закінчилась, а на небі тільки починалася…