НІНА
Є у мене сусіди. Дмитро – гонористий, запальний, і Ніна – його варта, за словом в кишеню не полізе. Було тут і гучних сварок, і бурхливих примирень. У них двоє дітей, вже дочку одружили, вже і внучечка щебече. Син в інституті вчиться. Все ж добре. Живи і радій. Так на ж тобі – Дмитро загуляв. А «добрі люди» Ніні розказали і показали. Як на Нінин характер реакція була дивною. Ні сварок, ні розбірок. Ніна намагалась сім᾿ю реанімувати. Ну як могла . Але якось приходить до мене з пирогами така схвильована:
- Мабуть, мій Діма буде від мене іти. То оце я пирогів йому на дорогу напекла. А трохи і нам буде. Давай чайку поп᾿єм.
- Може ще обійдеться, - забелькотала я, - чи він тобі вже що сказав?
- Та нічого він не казав, але ж я його нутром відчуваю: він тільки подумає, а я вже знаю. Нічого не обійдеться.
- Ну, Ніночко, …., - я не знала, що казати, як втішать.
Та сусідка мене наче і не чула, сама затараторила:
- А воно і на краще. Набридли мені оті сварки. У мене он внучка, он Денис ще вчиться, їм же треба увага. А я дядька гляджу. А от тепер буде більше часу на них. Я думала, що буде боляче, а мені геть якось байдуже. Он бачиш і пирогів напекла. То у мене новий рецепт….
Вона говорила, говорила, говорила наче боялась тиші. І чомусь все поверталось до її Діми. І я все більше переконувалась – не байдуже . Ой як не байдуже. І болить, і пече, і душить…
- Давай я тобі чаю з мелісою заварю, - запропонувала я.
- А давай. Можеш ще і коньячку хлюпнуть. Відсвяткуємо початок мого вільного життя, - бадьорилась Ніна.
Я рипнулась було втішати, але все, що я могла їй сказать , вона сама собі як мантру повторювала.
- Ти там казала, що на малювання хочеш ходить, - спитала сусідка, - так я теж піду. І в басейн підемо. Заживемо. Ти думаєш він мене розстроїв? Зовсім ні. Я буду щаслива. Я йому ще покажу….
А потім, так і не торкнувши ні того чаю, ні коньяку, зазбиралася додому:
- Піду я. Ще треба його речі перебрати. Може що перепрати, може що випрасувати. Хай там не думають, що він у мене недоглянутий.
І пішла. А Дмитро таки зібрав свої манатки і перебрався до коханки. Вже на другий день. Ніна випросила на деякий час до себе внучку для розради. Та й отак. Аж десь через днів три-чотири будить мене дзвінок у двері. На порозі сусідка:
- Вибач, що турбую так пізно. Виручи, будь ласка. Зателефонувала Дімина пасія. Каже, що він напився і вішатись рветься. То вона просить прийти його забрати. А у мене ж Лізочка. Я ж її саму залишить не можу.
- Та не проблема, побуду, -кажу.
«От, - думаю,- і добре. Все стане на свої місця.»
Але під ранок Ніна прийшла сама. На моє німе питання сказала:
- Мотузку забрала, до тями привела, спати поклала. А кнопочки, щоб образу виключити, у мене немає. Хотів піти – хай там і сидить. То вже не моє життя.
- Ну ти, Ніно, і залізобетон, - дивуюсь.
- І не залізо, і не бетон. І тоскно мені. І за себе, і за нього. Я його, дурня старого, таким п᾿янющим ще і не бачила. Але не можу я його додому пустить, ну не можу.
А потім усміхнулась і каже:
- А знаєш, мені і його коханку шкода стало. Вона перелякана, вся в сльозах, дрібне, зелене ще, нічого в світі не бачило, питає мене: « А ви хіба його не заберете? Що ж я з ним робить буду» Ну ти чула таке?
Дмитро після того вішання винайняв собі квартиру (чи то коханка його виставила, чи сам пішов, не знаю) і випросив у Ніни собі можливість приходить «до дітей». Бачили таке, дочка у себе живе, син в Києві вчиться, а цей красень до Ніни у хату йде з ними бачиться. Та жінка на контакт не йшла. Час його відвідин у мене перебувала.
І так воно мабуть з рік було. Аж тут Ніна злягла. Дмитро на ноги всіх знайомих-незнайомих підняв, найкращі ліки, найкращих лікарів, найкращу палату – все добув, три дні від дверей реанімації і не відходив. Міряв кроками коридор, заглядав у очі медикам, керував бізнесом по телефону і ждав. Коли Ніні стало легше і її перевели в палату, Діма переселився на стілець біля її ліжка. Жінка то до пам᾿яті приходила, то знов забувалась.
Якось приходжу провідать Ніну, а там картина: сусідка моя спить, а Дмитро на ліжко схилився та й собі дрімає. Ну то я їх вирішила не будить, пакунок тихенько на тумбочку ставлю. Та все ж, мабуть, потривожила. Ніна очі тільки відкрила, тут же і Дмитро схопився. Мене наче і не бачить, а до нього:
- Сидиш?
- Сижду.
- І давно сидиш?
- Та вже ж п᾿ятий день.
- Ну-у-у,- слабо всміхнулась Ніна, - як чесна жінка я після такого повинна за тебе заміж вийти.
- Вийди, золотенька, вийди, моя хороша, - аж засіяв Дмитро.
Ну то я потихеньку з палати вийшла – людям поговорити треба. Вони давно не бачились.
КОХАННЯ З ТОГО СВІТУ
Іру залишив чоловік. Як це боляче, ми з Машкою вже знали, тому утішали, як могли. Але Іра ні на що не реагувала. Сиділа кам’яна.
Потім, ніби передумавши свою думу, випровадила нас, нічого не пояснюючи. Ми не знали, добре це чи погано, але побрели додому. А через кілька годин мені зателефонувала дочка Іри і повідомила страшну новину: Іра намагалась звести рахунки з життям. Жива, але в комі.
Не передать, що я в ту хвилину пережила! Почуття провини, біль за подругу, жаль до Іриної дитини. Ми з Машею побігли в лікарню, але зарадить нічим не могли. Довго подруга до тями не приходила. Та все ж через кілька днів нас чекала радісна новина: Іра опритомніла. А ще через якийсь час ми вже спілкувались в палаті. Намагались не торкатись теми сімейного життя, та Іра сама запитала, як там її Іван. І що дивно, просила передать йому, що не ображається на нього, що буде все добре. І якщо хоче переконаться, що вона бажає йому щастя, він може навіть її відвідать. І схоже, Ірі правда було байдуже. Це було дуже дивно, бо ми ж прекрасно знали, що після розлучення ще з рік і болить, і щемить, і пиршить, і сльози навертаються. Може то у Іри від ліків… І от нарешті, ми забираємо подругу додому. А біля лікарні парк невеличкий. А день теплий видався, а настрій у нас якийсь елегійний був. І ми вирішили прогулятися. Ідемо алейкою. Сонечко світить, горобчики цвірінькають. Красота!!! Раптом Іра міняється в лиці і зупиняється як вкопана. Ми злякались, швидко посадили подругу на лавку і хотіли бігти по лікарів, але жінка нас зупинила.