Початок всього.

Ранок. Будинок оточує чарівний ліс, співають пташки. Здавалося, що цей день буде звичайний як усі, але...

Прокинувшись Еріка бачить біля себе її чоловіка Жадана, цілує його в чоло та свою маленьку донечку Єлизавету та починає потихеньку збирати речі. Раптом, відчувши тепло від губ Еріки встає Жадан та питає:

- Еріко, я ж казав, що це марна ідея. Ти знову за своє?

Еріко подивилась на чоловіка, засмутилась, почувши ці слова та повільно відповіла: 

- Але це моя мрія. Ти ніколи не розумів мене та моїх бажань. Як я знайду скарб, відразу повернуся до тебе та чарівної донечки Єлизавети.

- А-а якщо не повернешся?

Обурившись, Еріка починає швидше складати речі та шукати свою мапу, на якій довгі роки шукала відповіді на свої питання на рахунок скарба. 

Побачивши вираз обличчя Еріки, Жадан спокійним тоном промовляє:

- Ну вибач мене, моє серденько. Коли ми тільки познайомилися я знав, як ти схильна до пригод і що я не зможу вмовити тебе нікуди не їхати.. Мені так шкода, якщо я тебе образив. Я не хотів цього, я турбуюся про нашу донечку. Скажи, як їй буде, якщо вона дізнається, що її кинула матір через якісь не існуючі скарби?

- Жадане, я ж нікуди не зникну. Донечку не покину, відразу приїду. Думай лише про краще, я буду намагатися написати Вам листа, якщо буде можливість. Я дуже люблю Вас та вже чекаю нашої зустрічі.

Жадан вирішив нічого не казати та відпустити дружину йти до своєї мрії.. Він мав надію, що Еріка в скорому часі повернеться і донечка буде зростати з мамою.

Промовивши ці слова, Еріка ще раз поцілувала обох зі сльозами на очах. Вона не хотіла покидати дім, але й зраджувати свою мрію теж. Вона швидко взяла речі та вибігла з дому.

                                                                 Минуло 15 років

- Донююю, швидко йди снідати! - промовив Жадан.

- Вже йду, тато, почекай. - кричить з кімнати Єлизавета.

Єлизавета почала швидко спускатися сходами. Вона усміхнулася та сіла за стіл, щоб швидко поснідати та встигнути на автобус до школи.

Жадан дивиться на свою донечку з гордістю. Він нарешті вирішив у неї спитати:

- Доню, як у тебе зі школою? Я знаю, що ти казала мені не питати про це, але я турбуюся за тебе. Якщо тебе там ображають, ти відразу кажи мені, я розберуся.

-  Батьку, ні про що не треба турбуватися, я звикла, що мене вважають дивачкою.. Я просто буду намагатися не звертати уваги. Все не так погано, в мене є єдина подружка в школі - Наталка. Я дуже рада, що ми з нею познайомилися. 

- Добре, моє сонечко.. Як раптом що, кажи мені, добре?

- Добре. - Промовила донечка та швидко побігла на шкільний автобус.

Хоч Єлизавета жила в лісі, їй подобалося тут жити, незважаючи на те, що треба було йти дуже далеко до автобусної станції.. Вона все одно любила прогулюватися цими місцями, де вона росла. Вона згадує моменти з дитинства, коли з татусем ходила по гриби та перший раз побачила змію і рада була пригодам тут. Вони, з Наталкою, тут часто грали в схованки. Тому, вона не жалілася.

Єлизавета ледве встигла на автобус. Зайшовши, вона чемно привіталася з водієм та скоріше сіла на вільне місце, поруч зі своєю подружкою.

Водія автобуса вона добре знала, він почекав її 2 хвилини, знаючи, що так не можна і треба відправлятися по графіку, але він розумів дівчинку і як їй доводиться.. 

Ось вони вже приїхали до школи, Єлизавета з подружкою виходять з автобусу як раптом до них підходять ті самі забияки.. Дві дівчинки, які їх дуже часто ображають, бо вони не такі як всі, дивні такі.. А все через те, що вони заздрили їм. Єлизавета в початкових класах обійшла одну з них і у них з'явилася спільна ненависть до дівчинки. Єлизавета дивиться їм в обличчя і каже:

- Що, ти вже вирішила за що в цей раз причепишся?

Дівчину обурила ця смілива відповідь, бо вона звикла, що їй не дорікають.

- А ти, бачу, зранку хороброї води випила? Сказавши це, вона подивилася на другу подружку забияку та засміялася.

- Так, я буду пити для тебе її доволі часто, щоб ти не була такою... Кхм, промовчу.

Наталка була в захваті від сміливості подружки, бо вона довго не давала їм відсіч. Постоявши з ними 1 хвилину, вони пішли, щоб не витрачати часу.

Ось вже вони прийшли до класу, як Наталка каже:

- Єлизавето, ти така молодець, що сказала їм. Я завжди виріла в тебе.

Посміхнувшись, Єлизавета відповідає:

- Наталко, дякую тобі, це було складно, але я вирішила більше не боятися. Тепер у нас буде спокійне життя з тобою. Нас ніколи не будуть ображати.

Договоривши ці слова в клас зайшла вчителька. Був урок математики. Єлизавета дуже його не любила, тому часто дивилася у вікно і думала про матір.. Вона часто уявляла її обличчя, батько розповідав про неї дуже мало, вона так і не запам'ятала її обличчя, тому що була дуже маленька..  Вона думала, де вона, чому її покинула.. Думки були дуже болісні, вона думала, що матір її ніколи не любила, тому й покинула.. 

Ці сумні думки припинила вчителька,  яка дуже голосно промовила:

- ЄЛИЗАВЕТО! Ти будеш відповідати? Скільки можна мріяти?

Всі в класі засміялися окрім Наталки. Вона вийшла до дошки та почала відповідати, як ось-соь вже закінчувався урок. 

Вона з Наталкою пішли з класу на перерву у двір. Наталка спитала у подружки:

- Ти знову думала про матір?

- Так... Як ти дізналася?

- Ми ж знаємо одне одного як п'ять пальців.. Я розумію, як тобі тяжко.