Все таємне стає явним

Від колишніх сорока п’яти кілограмів Світлани Собецької залишилося лише сорок. Вона одразу ніби постарішала років на десять, потемнішала обличчям та втратила будь-який блиск в очах. Коли Сергій побачив її, його серце стиснулося від болю.

— Привіт! — Тільки й зміг вимовити він.

— Привіт. — Відповіла вона, навіть не вставши з ліжка.

Жінка сиділа, підтягнувши ноги до грудей й обхопивши руками коліна. Сергій підійшов ближче та запитав:

— Можна я сяду поруч?

— Сідай.

Він сів біля неї й вони почали разом дивитися в стіну напроти. Чоловік боявся перевести погляд на неї і зовсім не знав як себе поводити.

— Як ти зараз почуваєшся? — Нарешті наважився він продовжити розмову.

— Вже добре, дякую. — Світлана відповіла голосом, позбавленим жодних інтонацій. — А ти як?

— Я не знаю. Мабуть також добре.

— Моя мама вже все тобі розповіла? — Байдуже запитала вона.

— Вероніка Вікторівна поділилася зі мною особливостями твого стану. — Чоловік намагався якнайобережніше підбирати кожне слово. — Але що спричинило його я не знаю.

— А ти хочеш про це знати?

— Тільки якщо ти сама хочеш про це поговорити.

Жінка нічого не відповіла, тільки підвелася й почала ходити кімнатою, зціпивши за спиною руки у замок. Від цього вона нагадувала в’язня, приреченого відбувати довічне покарання. Таке ж покарання відбувала й сама Світлана. Тільки камери змінювалися: інколи це була кімната рідного дому, а інколи лікарняна палата. Вона не мала свободи. Цього права її позбавили двадцять років тому, коли силоміць зробили аборт. Тоді вбили не лише її дитину, але й її право вибору. З тих пір вона нічого не обирала самостійно.

Батьки вирішували чим їй займатися, балетний керівник – яку партію танцювати, лікарі – коли і чим лікуватися. А що вирішувала вона? Світлана була лише інструментом, завдяки якому свою волю здійснювали інші. Жінка мала надію, що все зміниться, коли вона зустріне своє кохання. Людину, яка зможе піклуватися про неї, щиро перейматися її потребами та бажаннями. Але не судилося, вона зрозуміла, що всі старання були марними й свою боротьбу за щастя вона програла.

— Добре, я все тобі розповім. — Сказала жінка і подивилася йому в очі. — Коли мені було шістнадцять, я закохалася у свого однолітка, від якого невдовзі завагітніла. Потім був аборт. Проти моєї волі, але всі думали, що для мене це буде великим благом.

Від почутого Сергій обхопив голову руками.

— Він пройшов не зовсім вдало, після чого я втратила змогу завагітніти у майбутньому.  Я не можу мати дітей, розумієш, не можу! — Її тон став підвищеним. — Я обманювала тебе, що приймаю протизаплідні пігулки і переконана мовляв вагітність має бути запланованою.

— О Господи… — Тільки й зміг вимовити він.

— Я хотіла зачекати якийсь час, щоб ти звик до мене і боявся втратити, а потім тобі вже стало все одно: є діти чи немає. Бо головною для тебе була б я! Ти кохав би тільки мене! Розумієш, мене ніхто і ніколи не кохав у цьому житті!

— Розумію… чудово розумію. — Прошепотів чоловік.

— Я знаю, щ ти ніколи не зможеш пробачити мені. — Вона ніби разом втратила всі сили й повільно опустилася на крісло.

— Пробачити я зможу. — Повільно сказав він після паузи. — Але разом ми більше не будемо. І ти вибач мені, якщо зможеш. За пусті надії і за те, що завдаю зараз болю.

— Я сама винна. — Махнула рукою вона. — Це все через мою брехню.

Сергій знав, що інколи не потрібно озвучувати правду до кінця, заради блага іншої ж людини. А правда ця полягала в тому, що він не залишився б разом зі Світланою навіть якщо б не було ніякого обману. Він зрозумів, що не витримає спільне життя разом з хворою жінкою, він не може брати на себе таку відповідальність.

— Справа не в тому, я просто дуже мрію про дітей. Напевно, в пріоритеті моїх цінностей вони стоять вище за жінку. Навіть кохану. Пробач.

Здається, від цієї відповіді їй стало легше. Адже його бажання розірвати стосунки не пояснювалося обманом, а про хворобу й взагалі не прозвучало жодного слова.

— А ти пробач, що не можу тобі їх подарувати.

— Я щиро сподіваюся, що в твоєму житті зустрінеться чоловік, якому ти будеш потрібна більше за все на світі, Світланко. — Сказав він і обійняв її.

— Дякую, я також щиро сподіваюся на це.

В кімнаті повисло затяжне мовчання. Жінка вирішила не ставити Сергія в незручне положення й сказала:

— Певно, тобі вже час. Давай проведу тебе до дверей.

Коли він вже взувся й одягав теплу куртку, на згадку йому прийшла думка і він запитав:

— Світлано, пробач, що нагадую. Але що трапилося тоді в кафе? Чому тобі стало так зле?

— Тому що я побачила його.

— Кого саме?

— Арнольда.

— Ну то й що? — Чоловік відверто нічого не розумів.

— Арнольд, це той хлопець з яким я зустрічалася двадцять років тому і від якого завагітніла.