Неочікуваний гість

Ще ніколи на парах у Борисовича не було так безтурботно. Він постійно літав десь у власних думках, розповідати йому можна було про що завгодно. У відповідь доцент лише згідно кивав головою і ставив високі бали. Це було на нього зовсім несхоже. Адже репутацію прискіпливого й вимогливо викладача Арнольд Борисович створював собі роками. Студенти ошаліли від щастя настільки, що майже припинили готуватися до його дисциплін.

Думати про роботу він зовсім не міг, як і ні про що інше. З голови не виходила та зустріч в кафе зі Світланою Собецькою. Двадцять років, саме стільки вичікувало минуле аби повернутися знову. Чоловік постійно прокручував момент, коли зловив на собі її погляд і озирнувся у відповідь. Очі жінки метали блискавки, що вразили його в саме серце. Краще б він потрапив під реальну блискавку під час дощу, аніж під них.

Він довго намагався забути Світлану і їхню трагічну історію кохання. Здавалося, що в нього це майже вийшло. Якийсь час йому подобалася аспірантка Аріна. Потім в житті з`явилася Таня: хороша, мила, дотепна, гостра на язик і зовсім не підступна. Але це була омана. Арнольд щиро любив кожну з них і тільки зараз почав усвідомлювати, що його почуття не виходили за рамки звичайної людської, товариської симпатії. Кохав по-справжньому він лише одного разу.

Чоловік згадав як був шістнадцятирічним хлопцем, вже тоді в окулярах і завжди з підручником. Він ніколи не потрапляв до поганих компаній, його не приваблювала вулиця з її свободою та всеможливими ризиками. Він щиро не розумів і не сприймав як щось серйозне все те, чого жадали його однолітки: швидкість, пригоди, небезпека. Якщо й було у цьому житті якесь лідерство, до якого він дійсно прагнув, то це хіба що інтелектуальне.

Батьки були цілковито впевнені у ньому та його безхмарному майбутньому. Їх розумний хлопчик не може наробити помилок. Бо він не плебей і не дурень, щоб вляпуватися в історії. Найстрашніше, що він може утнути, це напиячитися під час випускного. І то нецілеспрямовано, а тільки через те, що не вживає алкоголь й організм до нього зовсім не звичний. Зазвичай саме такі люди п’яніють навіть від самого запаху кришечки з-під пляшки.

На Новий рік йому дозволили випити крихітну чарочку домашньої вишневої наливки, яку надіслала бабуся. Він  одразу розчервонівся й сп’янів, від чого виглядав мов сонне зайченя. Мама тріпала його за волосся, ніжно пригортала до себе й казала: «Арнику, яка ж ти в мне ще дитина!»

Коли стало відомо, що їх хлопчик, не плебей і не дурень, встиг зробити у свої шістнадцять років дитину, це шокувало усю професорську родину. Всі пили краплі, хваталися за серце й волали, що це кінець. Зараз, будучи тридцяти шестирічним чоловіком, зізнаватися у цьому навіть собі стало дуже соромно, але тоді він страшенно перелякався. І зовсім не через те, що має стати батьком, таке він навіть чисто теоретично не міг собі уявити. А через те, що мати на нього нагримає. Її він боявся більше за тата.

Через декілька днів йому сказали, що питання владнали. Перейматися більше немає за що. Але бачитися зі Світланою він не повинен більше ніколи. Інакше її батько придушить його власними руками. Арнольд часто згадував дівчину, але знайти не намагався і випадкових зустрічей не шукав. Згодом його поглинуло студентське житті в університеті. Не те веселе, з гуртожитками, гітарами й портвейнами, а справжнє, наукове. Потім була аспірантура, після якої він залишився викладати.

За цей час в країні відбулося стільки змін, що наукою, особливо університетською, ні те що нікого не вразиш, а й взагалі краще про таке замовчувати аби не зійти за невдаху. Престиж та фінансові перспективи ця галузь втратила остаточно. Рятувало лише те, що з`явилася контрактна форма навчання, інакше вишам взагалі було б непереливки, хоч науку покидай. А так нічого, ще можна жити, до того ж науку він щиро любив,  не дивлячись на те, що годувальниця з неї була ненайкраща у наших реаліях.

Тепер же йому було глибоко начхати на усі університети світу, науку, гранти й іншу маячню. Все це втратило в його очах минулу велич. Чоловік думав про те, що зараз його дитині могло б бути дев’ятнадцять років і вона сиділа б поруч, серед інших студентів. Арнольд навіть не знав, хлопчик це був чи дівчинка. Чи знала Світлана? Тоді він про це навіть не думав. А зараз усі ці роздуми  зжирали його зсередини.

Він зрозумів, що має їхати, поки взагалі не схибнувся. Не дивлячись на те, що минуло два десятка років, Арнольд чудово пам’ятав де живе Собецька, адже неподалік був під’їзд в якому мешкала його покійна тітка. І дівчину він неодноразово проводив до дверей квартири. Серце калатало, виплигувало з грудей, але іншого шляху не було. Або пан або пропав.

***

На порозі стояла жінка, чий вік вже давно перемахнув за межу бальзаківського. Сива, але надзвичайно струнка, навіть як для молодої жінки. Її статура нагадувала підліткову, а осанка була зразково рівною. Навіть зараз вона стояла так, ніби намагалась втримати книжку на голові, хоча й обличчям її блукала втома.

— Доброго дня! Я хотів би бачити Світлану Собецьку. Вона вдома? — Тільки зараз він зрозумів, що її родина могла вже давно змінити місце проживання.

— Щось забагато людей її розшукують останнім часом. Як Вас звуть? Ким Ви приходитесь моїй доньці?

Яка вдача, все ж таки вони залишилися мешкати у старій квартирі!

— Я її старий знайомий, ми багато років не спілкувалися. Але нещодавно випадково зустрілися. Мене звуть Арнольд…

 Він припинив говорити після того, як помітив, що жінка почала неймовірно швидко бліднути.