Душевні недуги

Сергій вкотре намагався додзвонитися до коханої, але всі його спроби залишалися марними. Після тієї невдалої зустрічі, Світлана попросила відвезти її  до дому батьків. Побачитися домовилися наступного дня. Чоловік не міг зрозуміти, що трапилося. Невже вона за щось образилася на нього? А може їй знову стало зле?

— Алло! — Відізвався у слухавці незнайомий голос.

— Доброго дня! Я можу поговорити зі Світланою Собецькою?

— Хто її запитує?

— Мене звуть Сергій. Я – близький друг Світлани. — Його голос став стурбованим. — Що з нею трапилося?

Жінка представилася:

— Мене звуть Вероніка Вікторівна, я її мати. Донька розповідала про Вас, але я мала надію, що ми познайомимося при більш гарній нагоді. Найближчим часом Ви не зможете поспілкуватися з нею.

— Що сталося?!

— Справа в тому, що моя донька зараз знаходиться у лікарні.

— О, Господи, в якій? Я маю їхати до неї!

— Я невпевнена, що це варто робити. — Холодним тоном відповіла Вероніка Вікторівна.

— В якій лікарні знаходиться Світлана?

— В психіатричній. — Коротка відповіла жінка.

Ці слова вразили його настільки, що здавалось, у голові щось луснуло… Його кохана у психіатричній лікарні? Це якась помилка, таке неможливо.

— Ви навіть не поклали слухавку. — Посміхнулася Вероніка Вікторівна. — Що ж, якщо це не налякало Вас настільки, щоб одразу накивати п’ятами, ми можемо зустрітися і я все Вам розповім.

— Де Вам буде зручніше? — Запитав Сергій.

— Можете приїхати до нас додому. В будь-який час, сьогодні я нікуди не відлучатимуся.

— Добре, буду через декілька годин. — Пообіцяв чоловік.

Думки хижими коршунами клювали його мозок зсередини, він не міг ні на чому зосередитися. Можливо, коли йому стане щось зрозуміліше, здатність розмірковувати логічно повернеться до нього знову. А зараз потрібно викликати таксі, в такому стані за руль сідати не можна аби не спричинити ДТП на дорозі. 

***

Відчинили Сергію швидко, так, ніби чатували на нього в коридорі. Його зустріла майже сива жінка, втомлена, з величезними синцями під очима. Здається, ніч для неї виявилася безсонною та напруженою.

— Доброго дня! — Привітався чоловік.

— Якби ж доброго. Проходьте, будь ласка. — Запросила вона.

Не дивлячись на те, що оселя була світлою та охайною,в ній відчувався тягар смутку та тривоги.

На кухні Вероніка Вікторівна запропонувала йому трав’яний чай. Як тільки сіли за стіл, вона одразу перейшла до розмови.

— Коли Світлані було шістнадцять років, в її житті сталася особиста трагедія. Яка саме розповісти Вам я не можу, бо це не моя таємниця. Потім, якщо захоче, донька все розкаже сама. В результаті чого її психіка не витримала і в неї стався серйозний нервовий зрив. Вона потрапила до лікарні.

Сергій уважно слухав її і не вірив власним вухам. Вся ця історія стосувалася когось іншого і не могла мати жодного відношення до його коханої.

— З тих пір у неї почалися розлади. — Тим часом продовжувала жінка. — Переважно вона була нормальною здоровою людиною, яка розмірковувала як і всі ми, але інколи наставали періоди, коли в неї починалися сильні істерики, маячний розлад. Таке траплялося зрідка, але декілька разів на рік Світлана лягала на профілактичне лікування.

— Як це можливо? Адже у неї власний бізнес, хіба людина з психічними розладами може зареєструватися як підприємець?

— Офіційно справа оформлена на мого чоловіка Андрія Мирославовича, батька Світлани. А фактично там усім завідує наша донька. Звісно, коли почувається добре. Вона й з балету пішла саме через хворобу. Так, у неї була травма меніску та проблеми з суглобами, але це не було вироком для закінчення кар’єри. Останнім часом почастішали істерики, й з поваги до нашої родини, директор порадив нам вмовити доньку покинути роботу.

— Вона одразу погодилася? Адже балет був для неї всім її життям.

— Ми заплатили лікарям, щоб вони вмовили Світлану не давати суглобам звичного навантаження, інакше через півроку вона може опинитися в інвалідному візку.

— І вона повірила в це?

— Лікарі вміють викликати довіру. — Посміхнулася Вероніка Вікторівна.

Сергій відчував до цієї сильної жінки жаль і відразу одночасно. Жаль, через те, що вона вимушена проживати таке нелегке життя, спостерігаючи за стражданнями власної дитини. І відразу від того, що вона навчалися сприймати все це так спокійно та прохолодно.

— Що сталося вчора? Чому Світлана опинилася в лікарні? Коли ми були в кафе, вона втратила свідомість у вбиральні. Чи може це бути якось пов’язано з її теперішнім станом?

— Я не знаю… — Знизала плечима жінка. — Але вчора ввечері з моєю донькою творилося щось страшне, так, ніби в неї щось вселилося.

— У нею була якась сильна стресова ситуація напередодні?

— Не знаю, не знаю, я нічого не знаю. — Жінка закрила обличчя руками, ховаючи тихі сльози, що стікали по щокам. — Можливо, Ви щось знаєте? Думаю, моя донька могла більше довіряти Вам аніж мені.