Самотність на пуантах

Колишня балерина, а нині власниця невеличкої перукарні для тварин Світлана Собецька не підходила Сергієві тільки за одним критерієм – віком, їй було тридцять шість. В усьому ж іншому вона чудово відповідала його вимогам. Танцювальну кар’єру жінка була вимушена закінчити через травму ноги. Коли постало питання чим займатися далі, Світлана не стала відкривати танцювальну школу, хоча й присвятила цьому мистецтву все своє життя.

         Другою її пристрастю були тварини, особливо коти ти песики. Вона часто їздила зі своїм улюбленцем скотч-терєром Вінсенто до своєї доброї знайомої  Олесі, яка працювала майстринею з грумінгу. Саме це і наштовхнуло Собецьку на ідею з відкриттям власного салону, де б могли причепурити як песиків, так і котів.  Також вона стала волонтеркою, яка піклувалася про безпритульних тварин, час від часу намагаючись знайти їм господарів.

         Жінка мала не лише добре серце та широку душу, але й володіла надзвичайно привабливою зовнішністю. Зріст її був 168 см, а вага складала близько 45 кілограмів. Стрункість вона не втратила навіть після того, як пішла з балету і продовжувала слідкувати за фігурою. Одного дня перетворившись із танцівниці на підприємницю, вона не набула багатирських апетитів, не стала від’їдатися піцою за всі роки, проведені біля балетного станка.

         В придачу до цього йшла шкіра рідкісного білосніжного відтінку, на якій ніколи не з`являлися почервоніння, навіть від хвилювання чи на холоді. Лише легесенький приємний рум’янець. Світло русяве волосся, зелені очі з виразними чорними бровами та віями. Світлана Собецька все про себе усвідомлювала і знала, що є справжню красунею.

         Але її особисте життя якось не склалося. Вся юність минула у змаганнях, виставах та жорсткій самодисципліні. Тоді було не до кохання і навіть не до друзів. Зрідка, коли видавалося відвідати з подружками місцевий парк чи ковзанку, Світлана вже раділа цьому мов святу, але й дорікала собі за дозвілля. Її внутрішній перфікціоніст не дав їй ані хвилини для того, щоб просто насолоджуватися життям. Тільки нові плани. Тільки нові звершення та перемоги.

         Все змінилося, коли їй виповнилося тридцять чотири. Раптовий розрив меніску, що стався прямо посеред вистави. В лікарні швидко повилазили й інші проблеми з суглобами. Повернення до балету вже не було. Саме тоді вона відчула, що таке самотність і безліч часу, якого виявляється настільки багато, що не знаєш куди його й дівати. Це було дуже незвичне відчуття. Раніше їй завжди не вистачало двадцяти чотирьох годин на добу. Встигати все можна було тільки добряче обмежуючи себе у сні. Тепер ці жертви були нікому не потрібними й вона могла впадати в сплячку, мов ведмідь.

         Світлана вже давно забула що таке відчуття втоми. Собак та котів особисто вона не стригла, снобізм не дозволяв їй опуститися до цього, тому в салон вона навідувалася тільки для контролю та роботи з документами. Колишні шкільні подруги були постійно зайняті та заклопотані родинними справами. Бачилися вони як і раніше нечасто. Тільки тоді причиною цього була Світлана. Сьогодні ж вона сама постійно шукала приводів і змоги, щоб зустрітися з кимось із них.

         Колишні палкі шанувальники створили власні сім`ї або ж познаходили молодших та більш зговірливих фавориток. Сцена також мала нові імена, нових героїв. Місця для колишньої балерини там більше не було. Спочатку вона ходила на усі театральні прем’єри та перечитувала класику, насолоджувалася. Але з часом їй набридло і це. Так, Собецька залишилася нікому не потрібною.

         Коли ти весь занурений у справи, здається весь світ довкола тільки набридає, відволікає від важливого, головного, того, що дійсно має значення. І тільки коли втрачаєш це все, по суті один лише спектр із повноцінного людського життя, яким часто замінюють усе на світі, починаєш по-справжньому розуміти, що ти не потрібен нікому окрім власної родини.

         Ти можеш дійсно робити щось краще за інших, але твої шанувальники покинуть тебе, як тільки ти втратиш змогу продовжувати або з`являться ті, перед ким усі твої здібності тускніють, ніби сірі камінці перед зірками. Ти можеш по-справжньому любити будь-яку справу, але інтерес до неї повільно почне згасати як тільки ти відчуєш, що таке самотність. І тільки власна родина, від якої інколи хочеться ховатися хоч під диваном, яка дратує і не завжди розуміє тебе, є єдиною дієвою ін’єкцією від самотності. Все інше – просто знеболююче.

         Світлана Собецька вирішила будь-що віднайти своє кохання і створити родину. Хоча це було й найсокровеннішим її бажанням, вона вирішила поділитися ним зі своїми подругами під час зустрічі, які відбувалися зрідка. Одна з її подруг Ірина, директорка туристичної агенції «Пошуки долі» радо запропонували їй свою допомогу і розповіла про тонкощі.

Виявилося, що основним джерелом прибутку є чоловіки. Саме вони сплачують щомісяця тисячу доларів за пошуки. Умови ж для жінок куди лояльніші, бо інакше неможливо було б взагалі сформувати клієнтську базу. Панянки сплачують всього лише п’ятдесят доларів єдиними внеском за весь час, навіть якщо шукатимуть свого принца роками. Саме така стратегія агенції дозволила організувати значний потік клієнтів жіночої статі. Так, сума також не дві копійки, але зовсім не відчутна на рівні збитків чоловіків. Подрузі ж Ірина пообіцяла й взагалі допомогти безкоштовно.

Пані Ірина почала тиснути на менеджерку Таню, щоб та поскоріше влаштувала її знайому інтелігентному і забезпеченому Сергію. Та нагадувала, що він шукає кохану до двадцяти п’яти років. Але начальниця сказала, що спроба – не тортури. І Тетяна таки вмовила клієнта на побачення, хоча й почувалася незручно від того, що була у боргу перед ним, а замість ідеальної супутниці була вимушена підсовувати йому зовсім не то, що замовляли.