Глава 13: «Осінній вітер у моїм вікні»

Їхні тіла здригнулися, коли побачили мене. Дам'ян заплющив очі та видихнув. Його голос був тихим та спокійним.  

— Це на краще, якщо ти все знатимеш.  

Він поглянув на Леся, який безвиразно спостерігав за мною. Згодом, помітивши рух Дам'яна, зітхнув.  

— Пробач, ти ніколи не потрапиш до Шкільної Ради.  

В день, коли я вмовляла його вступити до театрального гуртка, я розповіла брехню переплетену із правдою: «Моя мета — потрапити в архів. Декілька років тому я підслухала розмову моєї матері. Вона підозрювала батька у відмиванні грошей через цю школу. Скоро моя мама зникла, а останнім місцем, яке вона відвідала був цей ліцей». 

— Чому я не можу вступити до тієї бісової ради? — я вимовила це чітко, з деякою агресією.  

Мабуть вони не хотіли гратися в дитячі ігри, тому відповіли на  запитання. 

— Твій батько заборонив нам допускати тебе до будь-яких важливих справ. — Дам'ян, не поспішаючи, казав. — Він голова інвестиційного комітету, тому у нього є на це права — давати накази у вигляді прохань Шкільній Раді... 

Він хотів продовжити, проте Лесь перебив його:  

— Нашою роботою було слідкувати за тобою та перешкоджати твоїм неправильним ідеям. Цитую: «Її мозок — генератор дурних та небезпечних витівок. Тримайте її поруч, не відпускаючи повідок ні на міліметр».  

Згадуючи, нашу єдину сімейну зустріч, я пробурмотіла:  

— Досить схоже на нього. Навіть трохи поблажливо.  

Хлопці виглядали збентеженими, але не настільки, аби відчути їхню провину. Ці два великих лідера, були звичайними пішаками в руках дорослих.  

— Отож виставу ви оцінили як «небезпечну витівку»?  

— Ні, але ти могла набрати бали, що для нас є клопіткою справою. 

Я кивнула в знак розуміння.  

— Наша перша зустріч також була запланована? Наврядчи, ви не могли знати, що я приїду раніше.  

— Не важливо коли. Наша зустріч все одно відбулася б. — промовив Лесь. 

— Дійсно. Це ж було вашим завданням. Тепер можете про це не хвилюватися, як і про виставу.  

Якби я не намагалася відсторонити себе від болю та звикнути до нього, нова рана болить, як перша. Хоча наші стосунки не були близькими, їхні дії знову змусили мене відчути, що мене використали та зрадили.  

— Давайте добре виступимо завтра. Заради тих, хто вклав у це душу. Без усіляких «забудь слова та впади зі сцени». Далі займатимемося кожен своїми справами.  

Я вже майже вийшла, коли мене зупинив голос Дам'яна:  

— Що буде з відео?  

— Ха! — видихнувши повітря, я обернулася до них. — Ще не вирішила, проте пам'ятайте: я не прощаю так просто, не повернувши борг.  

*** 

У кімнаті, я зраділа відсутності Рути. Напевно, в неї репетиція. Хоча в минулому її ненавиділи, зараз поруч з нею відчувають себе невпевнено, адже розуміють свої жорстокі вчинки. Це їх не виправдовує. 

Навіть в такій ситуації вона знайшла людей для групи на виступ.   

Я не хотіла та не мала сил думати довго про стан речей в її житті. Сходивши в душ, я впала на ліжко та заснула в навушниках. Завтра на мене очікує важкий день, я повинна мати сили, аби прожити його.  

*** 

Світло сонця засліпило мої очі в перші секунди ранку. Я не хотіла прокидатися й думати про сьогоднішній вечір. 

Вже була одинадцята, отже, я спала впродовж п'ятнадцяти годин. Звичка довго спати під час стресу та тривоги зі мною ще з минулого життя.  

Порожнеча та слабкість відчувалися болем м'язів. Не було жодної думки. Я довго дивилася у стелю без жодного руху. 

Навушники розлетілися по ліжку під час сну, тому коли я перевернулася на бік відчула різкий біль. Він привів мене до тями, зненацька стало легше.  

— О боже, чому ти плачеш? — Рута вийшла з душу, від неї пахло чимось солодким.  

Вона знервовано підсіла на край ліжка.  

— Боляче. — я тихо повторила. — Мені так боляче.  

Я не встигла пережити біль смерті та прийняти її, як прокинулася тут. Я не оплакала саму себе.  

— Де болить? Покликати медсестру?  

Рута почала метушитись навколо мене. Моя рука впала на її плече та змусила сісти поруч.  

— Я не можу спокійно дихати. Не можу пережити це. Не можу знайти людину, яка завжди буде на моєму боці. — дивлячись в одну точку, я сказала вголос те, що завжди намагалася приховати. — Я не довіряла їм, але чому таке почуття, немов вони викинули мене з борту?  

Рута мовчала. Вона не очікувала почути щось подібне. Її руки обійняли мене, я відчула людське тепло, але єдиною думкою було: «коли вона зробить мені боляче?».  

Раптом вона підняла мене та поставила на ноги. Рута підійшла до вікна, і повністю його відчинила 

— Якщо ти не можеш дихати у душній кімнаті — відчини вікно, аби відчути потік вітру. — вона підвела мене до прохолоди, що несло осіннє повітря. — Не знаю, що жахливе трапилося, але, вітаю, ти все ще жива.  

Я не дивилася на неї, а споглядала за лісом неподалік ліцею.  

— І останнє: ніхто так не заслуговує на довіру, як ти сама. Якщо поруч немає такої людини, то ти стань нею.  

Чи довіряю я собі? Важко довіряти людині, яка завжди помиляється.  

— Звідки ти вичитала ці мотиваційні цитати? — з легкою посмішкою запитала я.   

— Я підписана на Тересу.  

Рута змогла швидко змусити мене сміятись. Акаунт Тереси складається з фото, де вона навчається або тренується в спортзалі. І кожне з них супроводжує мотиваційний підпис.  

— Насправді, я говорила з власного досвіду.  

Дійсно, я звикла бачити учнів цієї школи дітьми, але кожен з них пережив власне потрясіння. Рута одна з них. Вона зіштовхнулася з остракізмом у підлітковому віці.  

Згадавши Леся та Дам'яна, я запитала в Рути:  

— Чому діти так швидко дорослішають?  

— Бо дорослі не дають їм шансу на дитинство.  

Після слів її я зачинила вікно. Стало холодно.  

— До речі, — немов щось згадавши, випалила Рута, — хто образив тебе? Хто скинув тебе з борту?