Глава 12: «Дев'ять — гарна цифра»

Після репетиції Назарій витягнув мене із залу. Ми декілька хвилин йшли мовчки. Потім озирнувшись, він нарешті почав розмову:  

— Не знаю, яким чином ти втягнула в це Леся, але, знай, що це небезпечно.  

Схоже в минулої Соломії на цей ліцей також була образа. Моя присутність не змінила головних подій в її житті.  

— Я не розумію про що ти.  

— Ти нездорова. Ти чотири роки крутишся в цій справі, як білка в колесі. — після невеликої павзи він ледве не благав. — Зупинись.  

— Я дійсно не знаю про що ти весь час говориш. Я розповім тобі дещо після того, як відповіси на моє запитання.  

Його похмуре обличчя дивилося на мене. 

— Ну ж бо. — поквапив мене рукою.  

Скляна пляшка опинилася в моїх руках. Таким чином я дізнаюся більше про минуле Соломії.  

Раптово почала лунати сирена. Настав час для навчальної евакуації. Навіть через двадцять років в школах дещо залишається незмінним.  

Тільки-но я збиралася покласти пляшку назад, як натовп з учнів налетів на нас. Назарій знову взяв мене в свою руку та підтягнув до стіни. 

Один з учнів був занадто близьким до мене, тому зачепив руку. Пляшка впала на підлогу, розкинувши скло по коридору.  

Коли людей в коридорі стало менше, Назарій нахилився, аби скласти обламки.  

— Забуть про це. — кинула я. — Треба поспішати.  

Знаючи директора та пунктик про безпеку, думаю, за запізнення прилетить декілька мінус балів. Я роблю все можливе, аби їх набрати, і ця бісова сирена не зіпсує мої плани.  

— Біжи якомога швидше.  

Після цих слів я почала біг, не звертаючи на нього уваги.  

На подвір'ї школи вже був великий натовп. Ставши поруч з Рутою, я огляділа всіх. У нашому класі не вистачало тільки Леся та Дам'яна.  

Вони стояли поруч з директором. Ці двоє, немов привиди, що переслідують його повсюди.  

Вмить сирена перестала звучати. Пан Валер'ян та двоє його тіней підійшли до сцени.  

— Класні керівники перерахуйте ваших учнів. Списки тих, хто не встиг, передайте мені через десять хвилин. Всі вони отримають мінус сім балів. 

Поглянувши на ґанок ліцею, я побачила посеред учнів Назарія. Він повільно вийшов зі школи та дивився мені в очі. На мій подив, він різко повернувся назад.  

*** 

Пройшов місяць з початку навчального року. За цей час я не дізналася нічого корисного про мого вбивцю. Діти підозрюваних вчилися зі мною, спілкувалися та жартували, але ніяк не могли розповісти мені деталі майже двадцятирічної давнини.  

Театральна трупа виявилася чудовим місцем, аби зблизитися з хижаками, яких я завела в пастку. Хоча хто кого завів ще не відомо.  

На сцені стояв Лесь, що закочував рукави своєї сорочки, сидячи на краю офісного столу. Перед ним був Дам'ян, що емоційно доводив свою точку зору. .  

— Ви грабуєте людей, вбиваєте їх та створюєте закони, що пригнічують їхні права. Цього не будуть довго терпіти.  

Лесь підняв очі на свого давнього друга.  

— І що вони зроблять? — холодний та байдужий голос пролунав сценою. 

Я стояла за кулісами та чекала моменту мого виходу. Неподалік від мене стояли дівчата, які відповідали за декорації. Їхній шепіт було важко не почути:  

— Ці ролі ідеально підходять їм. Вони завжди сваряться.  

— Думаю, з них вийшла б пристрасна пара. — сміючись, промовила одна з них.  

— Тссс. — її подруга швидко приклала руку до губ. — Ти передивилася занадто багато BL-серіалів.  Якщо вони почують тебе, ти образиш одразу дві сторони Шкільної Ради.  

Ці слова викликали мою усмішку. Пекло, яке я пережила в минулому, здається страшним нічним жахіттям, коли знаходжусь в таких моментах.  

Почувши, що сварка двох головних героїв доходить до кульмінації, я зробила крок вперед.  

Дам'ян гучно грюкнув дверима. Задля ефекту їх поставили тільки для однієї сцени.  Він зник зі неї за мить. Я глянула на нього та сумно промовила:  

— Вони знову посварилися.   

Моя героїня прийшла до найкращого друга свого брата для поради місця проведення вуличної танцювальної вистави. Це було приводом. Вона була таємно закохана в Леся.  

— Думаю, зараз невдалий час. — тихий голос ніс в собі розчарування. 

Погляд впав на годинник позаду мене.  

— У мене ще є час. Я можу трохи почекати, поки його злість знизиться.  

Я сіла на стілець поруч із дверима в так званому коридорі. Почувся звук годинника. На великому екрані час змістився на півгодини. Я заплющила очі, немов заснула.  

Двері кабінету відчинилися. Лесь побачив мене та зітхнув.  

— Вони двоє дуже різні: один — невіглас, друга занадто переймається за інших.  

Його рука штовхнула моє плече.   

— Вставай.  

Я злякано розплющила одне око.  

— Навіщо прийшла до мене?  

Яскрава усмішка прикрасила моє заспане обличчя. Я ще ні на кого не дивилася таким поглядом.  

— За порадою.  

— Я вже забронював тобі сцену центрального парку.  

Його холодний тон відрізнявся від дій, хоча його вчинки були ще жорстокішими. 

— Правда? — я радісно встала зі стільця. — Ти думав про мене?  

— Не верзи дурниць. 

Насправді декілька хвилин тому була сцена, де він зустрівся з міським організатором, аби домовиться про це, але моя героїня навіть не думала про таке в своїх мріях.  

*** 

Після закінчення останньої репетиції Марта сказала декілька похвальних слів. Завтра вже день талант-шоу. 

Мріючи про свої бали, я не помітила, що ледь не вийшла в костюмі та гримі. На моїй білій еластичній сукні були червоні плями, а з голови текла несправжня кров. Мою героїню вб'ють під час її виступу.  

Ситуація в країні стане задушливою, тому вона зі своєю виставою стане частиною акції протесту. Їх приїдуть заарештувати, а під час хаосу її випадково застрелить один з поліцейських.  

Після цього герой Дам'яна та інші розпочнуть велику революційну битву. Він загине, а його давній друг не зможе пережити власну провину за наші смерті, тому застрелиться неподалік від наших могил. Він був тим, хто дозволив стріляти в учасників протесту.