Глава 11: «Мистецтво породжує почуття»

Вперше я зайшла не в порожню майстерню. Поруч з мольбертом сидів зосереджений Лесь. Він весь час стирав та малював заново.  

Легкі штрихи лунали по всій кімнаті. Потім звучало гірке зітхання. Й так по колу. На третій раз я не втрималася:  

— Зупинись. — я підійшла ближче. — Ще декілька таких повторів і від полотна нічого не залишиться.  

Він навіть не поглянув у мій бік. Тільки вказав на підлогу поруч з ним. Там вже лежало три зіпсованих полотна.  

— Я знав, шо це буде важко, але не очікував що настільки.  

Лесь поклав олівець. Нарешті він не приховував своєю спиною від мене малюнок.  

— Що ти намагався намалювати?  

— Будь-що.  

— Чому ця тема так знижує твої вміння?  

Я бачила його роботи. Його мазки впевнені та індивідуальні, а концепція завжди змушує серце битися швидше. 

Роботи митців, що викликають почуття, — те, чого очікує кожен поціновувач мистецтва. Аби відчути нові емоції, люди читають книжки, слухають музику, дивляться кіно та ходять до галереї. Люди тягнуться до почуттів. І Лесь їх чудово передає.  

— У мене немає мрій або бажань. Якщо мені щось потрібно, я можу це отримати.  

—  Хочеш дам пораду? — я підсунула сусідній стілець до Леся.  

— Спробуй.  

Нарешті він глянув на мене.  

— Мрія не завжди означає майбутнє. Іноді це минуле. Зараз ти можеш не мати бажання, але невже за все життя ти жодного разу не хотів побувати там, де не міг?  

Лесь замислився. Йому був потрібен час. 

Не було куди поспішати, тому я пішла до свого місця. Моя робота була завершеною. Я намалювала все, що хотіла, але це не викликало захоплення.  

Гойдалка неподалік пшеничного поля відблискувала від сонця, що заходило за обрій.  

— Тут порожньо.  

Взявши до рук олівець, я додала два дитячі силуети. Я мрію не про місце, а про час.  

— Чому твоє місце мрії — поле? — Лесь вже стояв за моєю спиною.  

Як він так тихо пересувається? Він демон чи упир якийсь?  

— Знаєш, у мене також немає мрій. Я не бачу свого майбутнього, проте спогади минулого зігрівають мене. Місце, куди я хочу потрапити, — це саме ця мить.  

Я вказала на двох дівчат, що граються разом та продовжила:  

—  Це я та моя близька подруга, а цю гойдалку побудував мій тато. У моєму майбутньому їх не буде, тому цю мрію я залишу тут. На полотні.  

— Не очікував такої відкритості від тебе. — кинув Лесь, оглядаючи малюнок.  

Лесь обперся рукою об стінку стільця, через що я легко торкнулася його плеча. 

— Натомість хочу отримати від тебе краплину щирості та розуміння.  

— Фух, я вже почав хвилюватися за твій психічний стан. — він дійсно видихнув з полегшенням. — Що ти вже вигадала?  

— Приєднайся до акторської трупи.  

— Що?! — він нахилив голову до полотна через абсурдність моїх слів.  

— Ти не можеш відмовитися під приводом того, що не здібний. Я бачила як ви кожного дня з Дам'яном граєте двох гордовитих дурнів.  

— Хіба ти не розумієш головну проблему? — Лесь серйозно запитав мене. 

— Не до кінця розумію причину чому ви робите це, проте роль, яку я пропоную, не нашкодить вашим образам. Навіть підкріпить її.  

Він не хотів цього робити, але все ж запитав: 

— Що за роль?  

— Поганого хлопця, що через свою жадобу видасть наказ, який вб'є учасників революції, серед яких був його давній друг. Потім ти не зможеш жити з почуттям провини та вистрелиш собі в скроню. — продовженням моїх слів стали жести, що нагадували пістолет.  

— Ні.   

Лесь не збирався виконувати всі мої забаганки.  

— Я впевнена, що разом з тобою перше місце буде гарантовано. Це піде на користь нам обом.  

— Я подумаю над цим, якщо скажеш причину вступу до Шкільної Ради.  

Мій рот відкрився, аби розповісти йому про обов'язок громадян — створювати кращі умови для життя.  

— Якщо я почую брехню, то ти ніколи не побачиш мене на сцені.  

Лесь грубо сказав це неподалік від моїх вух. Заради ефекту він навіть нагнувся ближче до мого обличчя.  

Вмить я закрила свій рот, що хотів казати нісенітниці.  

— Шкільна Рада надає доступ до того, до чого звичайний учень ніколи не зможе дістати.  

— І що ж тобі потрібно? — він поглянув мені в очі.  

Я перевела погляд на його шию. Там висів невеликий сріблястий ланцюжок з підвіскою у формі ключа.  

— Це! — вказала я на нього.  

— Ти не отримаєш його, якщо станеш учасником Шкільної Ради. — сказав, як відрізав, Лесь.  

Він дійсно милий. Я не змогла втримати усмішки. 

— Мені не потрібна твоя прикраса, мені потрібен ключ.  

— Який ключ? — Лесь одразу викинув першу частину речення, зосередивши увагу на другій.  

Я втрималася від спокуси пожартувати, сказавши щось по типу: від твого серця.  

— Ключ від кухні.  

— Не жартуй зі мною. — чітко промовив він та почав йти геть.  

— Гей! — крикнула я йому, але він не зупинився. — Є ще одна причина.  

Лесь нарешті відкликнувся. Стоячи неподалік дверей, він чекав моїх слів.  

Наступного дня вся трупа акторів здивувалася, коли зайшла до актового залу. На них чекав Лесь з усмішкою на обличчі.  

— Ви ще в пошуках головного актора? — запитав він. 

Я поглянула на Дам'яна. Цікаво, чи попередив його Лесь? З виразу такого ж обличчя, як і у всієї групи, можна здогадатися, що ні.  

— Ем, — промовила Марта, не розуміючи, що тут відбувається.  

Вибач, Марто. Я взяла все в свої руки, адже перемога зараз мій пріоритет. — Ти ніколи не грав. І вже хочеш головну роль? — швидко зреагував Дам'ян.  

Всі внутрішньо погодилися з ним, проте ніяк не показали цього. Вони не могли показати до Леся зневаги.  

— Якщо хочеш спробувати, я дам тобі таку можливість. — Марта нарешті взяла себе в руки.  

— Марто. — тихо промовив Дам'ян.