Глава 10: «Зустріч з минулого, але не мого»

Гнів — чудове джерело для руху вперед. Мені потрібно було зруйнувати себе, аби прибігти сорок восьмою. Сьогодні реєструвати своє ім'я було набагато приємніше, ніж коли я двісті п'ятдесята.  

Цей результат не пройшов повз директора. Він викликав мене до себе. 

— Яку магію ти використала, аби покращитися так швидко? — із приємною усмішкою запитав він. 

Він дійсно божеволіє за спортом.  

Думаю, він намагався дізнатися чи не шахраювала я. Коли важко вигадати щось реалістичне на нереалістичну подію — скажи правду. 

— Пане, жодного трюку. Зранку я була розлюченою, тому під час бігу я могла думати тільки про це. Звучить як щось неймовірне, правда ж?  

Директор щасливо засміявся після моєї відповіді: 

— Ось чому я кажу: в спорті головною є сила волі. Ти настільки розлютилася, що твій розум не звертав уваги на твої фізичні можливості.  

Мене не хвилювала причина. Добре бути попереду, проте кожного дня я не буду злою. Приємно радіти такій вдачі, але не можна забувати, в якій ситуації я насправді.  

— Пане Валер'яне, завтра я знову буду двісті п'ятдесятою.  

— Нічого страшного. Одного разу зробивши, ти вже знатимеш як повторити це. Працюй над своєю силою, аби захистити себе. — він відкинувся на стільчик, — Я запровадив ці тренування, щоб кожен учень мав змогу уникнути небезпеки.  

Він поглянув на картину за мною.  

— У вас чудові наміри. Після таких тренувань за рік я впевнена, що зможу захистити себе.  

Моя зовнішність зараз не змінилася від мене в минулому, тому нехай він почує ці слова та перестане відчувати провину. Я не можу сказати йому від свого імені, що він не повинен відчувати провину, проте можу полегшити його тягар. 

Можливо у мене те саме ім'я та зовнішність, аби зцілити людські душі та зруйнувати життя дияволів. Залишилося з'ясувати хто є хто. 

— Знаєш, майже двадцять років тому я зустрів дівчину, на яку ти дуже схожа. Навіть ім'я те саме.  

— Дійсно? І як вона зараз?   

— Неважливо. — швидко кинув він. — Ти так на неї схожа, що можна подумати що ти її донька.  

Він підійшов до картини та подивився на мене.  

—Якщо ви думаєте, що вона моя мати, то маю вас розчарувати. Я зовсім не схожа на свою маму. 

Директор тільки захитав головою.  

— Вибач, що затримав тебе своїми розмовами.  

— Пане, якщо вам буде, що мені сказати, то просто покличте мене.  

Він дійсно затримав мене. Запізнення на першу репетицію — не те, що я хотіла. Най-буде, нічого вже не змінити.  

Я зайшла до середини актового залу, де сиділо приблизно тридцять учнів. Перед ними стояла Марта та щось розповідала.  

— Вибачте, я запізнилася.  

Десяток очей споглядали на мене.  

— Нас попередили про це. Сідай. — Марта вказала на порожній стілець поруч з незнайомим хлопцем.  

Кивнувши, я зайняла місце.  

— Продовжимо. — Марта відкрила свій нотатник. — Цього року не очікуйте романтики. Нас очікує зіткнення двох різних філософій життя... 

— Егоїзм, — Дам'ян встав та простягнув руку, в якій лежала фальшива купюра в тисячу гривень, — та героїзм. — Його друга рука була порожня. 

Чому він не показав якусь справжню купюру? Навіщо вигадав неіснуючу валюту? Хоча дизайн у неї привабливий.  

— Цього року планка до головних акторів піднялася, — Марта дивно поглянула на мене, — тому поки в нас є тільки Дам'ян. Для кожного з вас є роль за вашим архетипом, але хлопці покажіть мені на що ви здібні.  

— Хтось з вас буде стояти поруч зі мною. — договорив Дам'ян, він тільки що роздав акторам сценарій та повернувся на сцену.  

— Чи може порожнє місце зайняти дівчина?  

Дівчина, що запитала про це, сиділа переді мною. Її волосся було білого кольору. Трохи схоже на колір сивоволосої бабусі, що жила по сусідству. Цю дівчину я вже бачила раніше поруч з Дам'яном. 

— Тересо, я написала броманс, аби не було такого фіаско як минулого року. Сподіваюсь, це питання закрите.  

Тепер мені стало цікаво, що тоді трапилося.  

— Привіт, я Соломія. — звернулася до хлопця поруч.  

Він повернув голову до мене й поглянув на мою простягнуту до нього руку.  

— Га? Ти жартуєш, Мію?!   

—  Ми вже знайомі?  

«Якого біса, він мене знає?» — через те, що Соломія вчилася переважно за кордоном, я відкинула можливості зустріти її знайомих.  

— Точно. На мить забув, що ти забуваєш про тих, хто тобі вже не потрібен. 

Він виглядав більш засмученим, аніж розлюченим. Це заспокоїло.  

— Ти змогла забути мене і я цьому радий. — він потиснув мою руку, що весь час не рухалася. — Ти змогла забути ті жахливі речі.  

Про що він говорить?  

— Ммм. — опустивши голову, я намагалася приховати своє збентеження. — Думаю, більше ти не покличеш мене Зорею, тому називай просто Назарієм. 

Соломія не вела соціальні мережі або щоденник.  Я нічого про неї не знаю. Хто такий Назарій? Та які спогади нас поєднують?  
Цей діалог не приведе ні до чого хорошого, тому змінити тему здалося правильною стратегією. 

— Я хотіла запитати: що трапилося минулого року. — після невеликої павзи я продовжила, — Проте наша розмова стала зовсім не про це.  

— Схоже тепер минуле не цікавить тебе. — він чітко поглянув в мої очі. 

— Що думати про те, що пройшло, якщо його не змінити?  

— Твої очі не змінилися. Мить назад я в це вірив, але зараз я впевнений, що ти досі ним живеш. Якби це було б не так, ти й кроку не зробила б сюди. — він наполягав, а я не мала чим заперечити.  

— Я тут точно не через ті причини, що ти думаєш.  

Почувши мої слова, Назарій віддалився від мене.  

— Роби, що бажаєш. Тільки не втягуй мене в це знову. — він встав. — Тоді я не мав тобі допомагати. 

Він підійшов до Марти та щось запитав про сценарій. Вони вдвох опустили голови до аркушів. Неподалік від них стояв Дам'ян, що посміхнувся мені. У відповідь він отримав невеликий помах рукою.