Глава 5: «Власник картини»

Поки Лесь готував, я запитала в Дам'яна: 

- Твоє обличчя мені знайоме. Ми десь вже зустрічалися?  

Він спирав свою голову на руку, почувши мій голос. Легке здивування виникло на його обличчі. За мить Дам'ян встав та показав долонею спостерігати за ним. Його руки почали розстібувати свою сорочку із переляканим обличчям, а він потім заглянув під неї.  

- Я зрозуміла. Тепер вдягайся.  

Почувши мої слова Лесь перевірив нас своїм поглядом.  

- Ви знайомі менше п'яти хвилин, а вже фліртуєте. - глузував він з нас, -  Бешкетники.  

Застібнута сорочка йшла Дам'яну більше. Після того як він повернувся на місце, Лесь нарешті почув відповідь від нього:  

- Тільки що відбулася зустріч старих друзів. — поправивши зачіску, він продовжив драматичним голосом. — Не ревнуй, вона для мене тільки подруга.  

Лесь зітхнув та продовжив готувати обід. Чекати довго не довелося, тому розмова із Дам'яном була короткою. Коли переді мною залишилися порожні тарілки, вони поспішили піти.  

Поглянувши на час, я пришвидшилася. До кінця обіду працівників залишилося десять хвилин. Поки посуд блистів від води на сушарці, я бігла до технічної кімнати. Вона не зачинялася. Хто захоче вкрасти швабру або миючий засіб?  

Добре, що камери почнуть працювати завтра. Це я почула від пані, яку зустріла в технічній кімнаті. Вона попередила, аби я була обережною. Приїхати раніше було гарною ідеєю.  

Відчинивши двері директора, я зітхнула. Переді мною постала рука, яка тягнулася до мене.  

- Картина досі в гарному стані. Шкода, що вона вже не потрібна.  

Світлина на столі не допомогла впізнати того хлопця через півтора десятиліття. Невже він став директором? Досі не можу повірити, що час нікого не чекає та не жаліє.  

Занадто порожній кабінет. Немає жодної шафи. Де він зберігає важливі документи? Точно не в архіві, до якого мають доступ учні.  

У столі я знайшла підтверджений розклад предметів, буклет квіткового магазину та блокнот із чернетками малюнків. Ноутбука або комп'ютера не було, як і ніяких документів про справи школи. 

Розчарована своїм розслідуванням я ще раз поглянула на картину. Тепер ця картина має інше почуття. Раніше це була рука матері, а тепер це моя власна.  

Зненацька двері кабінету відчинилися. Повернувшись до них, я побачила чоловіка, якому на вигляд нещодавно виповнилося тридцять.  

- Добрий день, пане директоре. - із усмішкою промовила я. 

Декілька хвилин він мовчки спостерігав за мною, немов побачив перед собою привида. Ха! Це точно той хлопчина. Оговтавшись, він суворо запитав:  

- Чому ти тут?  

- Вирішила детально дізнатися про школу в того, хто повинен її знати найкраще.  

- Ні, я запитую як ти потрапила сюди без мене?  

Я вказала на ключ в дверях.  

- Двері були не замкнені, тому я зайшла подивитися на картину.  

Діставши із кишені свої ключі, він сердито подивився на ті, що були в дверях. Нехай мене пробачить прибиральник. 

- Картина? — його погляд наголошував на недовірі до мене. — І що з нею?  

- Я поглинена нею. — після невеликої тиші, я продовжила. — Вперше бачу таку нудну картину.  

Всередині я розсміялася, побачивши настільки злого директора. Якби він був у мультику, то з нього йшов би пар. Я вирішила швидко піти звідси, тому додала: 

- Сподіваюсь, ви не заплатили за неї жодної гривні.  

Він важко видихнув, а після сказав:  

- Зараз я дуже зайнятий. Якщо хочеш краще дізнатися про школу - звернись до лідера Шкільної Ради, коли почнеться навчання.  

-Я все розумію, пане. Дякую, за цю розмову.  

У коридорі я зрозуміла, що це життя буде веселішим за минуле. Через кілька кроків перед моїми очима з'явилися Лесь та Дам'ян. 

- Ви взагалі розлучні? - запитала я.  

- Проте ти завжди одна.  

Лесь завжди знайде, що сказати у відповідь. Ми знайомі менше дня, але вже можемо жартувати одне з одного. Спогади із минулого накрили мене. Наша компанія й дня не прожила без жартів. Тепер я думаю, що наша дружба була одним великим жартом.  

Я розвела руками по сторонам:  

- Тут більше нікого нема.  

- Не хвилюйся, завтра ти будеш благати про тишу. - сказав Дам'ян.  

Знаючи, що він син підозрюваного, я не можу бути із ним щирою, настільки, наскільки могла б. Я кивнула у відповідь.  

- До речі, про тишу. Чому ми всі розмовляємо у навчальному корпусі? — запитала я.  

- А чому... - Лесь швидко затис вуста Дам'яна долонею. 

- Ми всі друзі. Ніхто не розповість про це вчителям. Адже так? - він поглянув на Дам'яна. Той кивнув.  

Отримавши від директора чудовий шанс поспілкуватися із ним, я вирішила його не втрачати. 

- Я тільки-що із кабінету директора. Він відправив мене до тебе. - звернулася я до Леся, пропустивши повз вуха питання про тишу. Поки є можливість - розмовляй.  

- Що за справа?  

- Я тут вже декілька разів губилася. Треба показати мені школу.  

- Я зараз зайнятий. Домовимося про це після вечері. Думаю, до кухні дорогу ти знайдеш.  

«Звідки він знає, що я люблю їсти?», - подумала я. Потім вони зникли за дверима директора. Легко дійшовши до своєї кімнати, я записала в свій блокнот все, що дізналася.  

- Треба перепочити. До вечері ще декілька годин. - із цими словами я пригнула на своє ліжко, проте поспати мені не вдалося.  

Через десять хвилин до кімнати різко відчинилися двері. Дівчина із пофарбованими кінчиками в червоний зайшла до кімнати. 

- Привіт, я - Рута. - представилася вона. 

Рута помахала мені рукою. Я відповіла взаємністю. 

- Мене звати Соломія. Приємно познайомитися.  

Таким чином до вечері я знала трьох своїх однокласників, одного дуже злого директора та пані, що працює в їдальні. Маючи гарні стосунки, я отримаю більше, аніж навпаки.  

Почнемо навчання у мистецькому ліцею «Гарт»!