Глава 4: «Правила та тенісний м'яч»

Побачивши назву ліцею, до якого мене перевели, то відчула благословення богів. Школа «Гарт» — останнє місце, яке я відвідала в минулому житті. Ліцей без мене зміг співпрацювати із галереєю впродовж багатьох років. 

До початку нового навчального року залишилося три дні. Аби звикнути до школи, я приїхала раніше, ніж інші учні. Дізнатися якусь інформацію про Кирила також входило у плани приїзду. Ніхто не здивується, якщо новенька буде нишпорити усюди.  

Кімната в гуртожитку була розділена навпіл. У мене буде сусідка. Жити із кимось в одному приміщені для мене не проблема. Колись у мене був чоловік, а після щури, комахи та блювотиння.  

На дверях був написаний розклад.  

- Підйом у шостій годині. Спортивна секція о шостій тридцять і вона триває годину, а о восьмій починаються заняття. І це тільки початок дня. 

Розклад не мав кінця, хоча складався із одного листа. Що не скажеш про довідник ліцею на 80 сторінок, більша частина якого складається із правил. Інша частина розписана про систему балів. Якщо у тебе не назбирається за семестр шістдесят балів, то ти відрахований. Не дивно чому в холі висить девіз школи: «Правила є правила».  

Я приїхала за три дні до початку навчання. Перший день я витратила на ознайомлення. Другий день був набагато цікавішим.  

Їдальня ще не працювала, тому, купивши в автоматі снеків, вирішила виживати ці дні на них.  

- Снідати цим — перший крок до гастриту. - вказав хлопець на десять пачок чипсів, які я обіймала.  

Обпершись об поручні, він стояв на сходах та дивився на мене з другого поверху. 

- І яке діло ти маєш до мого гастриту? - запитала я. 

- Насправді ніякого. - граючись тенісним м'ячиком, відповів він. - Просто хотів запропонувати кращу їжу.  

М'яч у його руках раз у раз повертався до хлопця після польоту в повітрі. Піднявши на мить свої брови, він немов грався вже не з м'ячем, а зі мною, сказавши:  

- Занеси свої скарби до себе. Я пригощу тебе смачною їжею.  

- Без питань.  

Знаючи, що поснідаю чимось кращим за снеки, я швидко піднялася до хлопця. Усміхнувшись та поглянувши йому в очі, запропонувала допомогти мені:  

- Ні. - таку впевнену відмову почула у відповідь. - Хлопці не можуть заходити в гуртожиток до дівчат. Це правило школи.  

- Але зараз навчання ще не почалося. - тримати всі пачки було незручно.  

- Правила є правила.  

Він досі продовжував підкидати та ловити м'яч.  

- Краще поспіши, адже ще трохи і все впаде.  

- Добре-добре, пане Правило.  

Я швидко повернулася до нього. У той момент м'яч почав падати до руки хлопця. Не втримавшись, я перехватила м'яч у повітрі.  

- Гей.  

Невдоволене обличчя дивилося на мене.  

- Ходімо вже їсти. - розтягнула ці слова, кинувши назад м'яч йому. - Я голодна.  

Пан Правило привів мене до кухні їдальні, де нас зустріла мила жіночка.  

- Лесю, вчора ти забув помити посуд після себе. 

Нарешті він залишив у спокої тенісний м'яч. Той покотився по столу, поки його не зупинила стіна.  

- Пані, вибачте. Такого більше не буде. Тепер у мене є та, хто помиє його. - Лесь вказав на мене.  

- Якщо мене погодують, я помию посуд. Не проблема. - сказала я тітці.  

Лесь повернув голову на мене. Невже він думав, що я влаштую істерику через таку дрібницю? 

- Ну, моя робота почнеться через декілька днів, тому поки твоїм кухарем буде він. Бачу, ви вже про все домовилися.  

Ні. Всю дорогу ми мовчали, адже коридорами ліцею розмовляти заборонено правилами. На моє запитання про нашу розмову Лесь вказав пальцем на назву корпуса, з якого ми вийшли: «гуртожиток».  

- Так. - погодився Лесь.  

Я не була проти. Це влаштовує нас обох: він готує, а я мию посуд. Йому знадобилося п'ятнадцять хвилин, аби приготувати яєшню та салат. Аромат був чудовим, смак також. Коли його тарілка спорожніла, він збирався йти.  

- Гей, - гукнула я, - мене звати Соломія.  

Він взяв м'яч зі столу та з усмішкою сказав:  

- Я знаю.  

Після чого він залишив мене одну із брудним посудом. Через хвилину Лесь ненадовго повернувся, аби сказати, що обід буде о першій.   

До наступного прийму їжі залишалося чотири години - вдосталь часу, аби знайти нову інформацію.  

На стенді я знайшла багато фото зроблених у галереї. Виставки в ній проводилися безперервно вже шістнадцять років. На світлинах можна спостерігати за тим як Кирило старішав. Він мій головний підозрюваний: у нього є мотив і можливості, а ще немає совісті.  

У мене є два варіанти дізнатися більше про колишнього чоловіка: перший - подружитися із його донькою, вона також тут навчається, другий - потрапити до Шкільної Ради та мати доступ до архіву документів.  

Щоб потрапити в Шкільну Раду, треба принести школі гарну репутацію у вигляді у перемоги в конкурсах. Я новенька, тому швидко я туди не потраплю. Ще є додаткова умова: треба мати не менше 90 балів за семестр.  

З донькою Кирила все ще важче. У жодному дописі не було вказано її ім'я та вік, про фото я взагалі мовчу. Єдиний варіант знайти її - це прізвище. І знову коло замкнулося, адже, щоб мати змогу проглянути справи інших, треба отримати дозвіл на користування архівом. 

Розчарування зникло в одну мить, коли я побачила знайоме обличчя на світлині учасників Шкільної Ради. Лесь. У шкільній формі він милий. Легенько ляснувши себе по лобі, я покарала себе за такі думки. Хоча зараз ми однолітки, внутрішньо я вже доросла, а він школяр.  

З кращим настроєм я обійшла всю школу, не звернувши увагу на те, що хтось стояв неподалік та спостерігав за мною.  

Тоді Дам'ян шукав Леся, а побачив знайому дівчину, яка знову поводилася дивно. Раніше вона роздягалася посеред бібліотеки, а зараз, дивлячись на стенд, била себе.  

 - Я не очікував зустріти її знову.  

Почувши звук відскоку м'яча від руки, він повернув голову до Леся: