Глава 3: «Цей світ очима Соломії»

Перед моїми очима постав незнайомий будинок. Тіло інстинктивно напружилося від його вигляду. З вхідних дверей вийшла жінка:  

- Соломію, я рада тебе бачити. - із посмішкою сказала вона.  

Її голос змусив мене здригнутися. Зігнувши губи в ледь помітній усмішці, я кивнула їй. Вбрання на ній здалеку виглядало дорогим, проте вона була звичайною хатньою робітницею. Такий стиль одягу не вдягнула б жодна господиня.  

Мовчки я зайшла до будинку. Зі слів водія я зрозуміла, що живу не тут. Погані стосунки в сім'ї зіграють мені на руку. Навряд хтось в цьому будинку по-справжньому знав ту Соломію.  

- Прийшла? - промовив чоловік із легкою сивиною, він сидів за обіднім столом.  

- Угу.  

Кухонного приладдя було всього дві пари: одна для нього, інша - для мене. Як тільки я сіла за стіл, жінка, що зустріла мене, подала гарячі страви.  

- Скоро почнеться новий навчальний рік. - почав розмову чоловік, який досі був вдягнений у костюм.  

Він ігнорував моє мовчання та продовжував.  

- Минула школа надіслала твої документи. Вони вирішили не терпіти твої витівки. Твого розуму вистачило тільки на те, щоб спалити всі картини своїх однокласників на виставці.  

Добре, що він не дивився на мене в момент розмови. Зосереджений на їжі він не помітив мого здивування. Отже, та Соломія була такою людиною. Якого біса я взагалі тут роблю? Я повинна спочивати на дні моря, а не знову брати відповідальність за дії інших.  

- Тримати тебе в цій країні означає знищити мою репутацію, але закордоном ти втрачаєш будь-який глузд. Вбити тебе - найкращий вибір.  

Батько дійсно може казати такі слова дитині? Мій справжній тато любив мене та показував це усіма можливими способами. У нас були теплі стосунки, тому, почувши таке, я не знала як реагувати.  

- З вересня починається нова виборча кампанія. Слідкуй за своєю поведінкою. Якщо твоє бажання вчитися тут, нехай так і буде. Тільки веди себе тихо, немов тебе не існує.  

За весь час його монологу він жодного разу не підняв свій погляд на мене. Я дійсно не розуміла що робити. Як я опинилася в тілі іншої людини? Чому її зовнішність ідентична моїй? Навіть ім'я таке ж! Що не так із цією родиною? 

Коли я збентежена мій апетит зростає, тому тарілка переді мною швидко спорожніла. За час вечері я не вимовила жодного слова. Цього чоловіка це не хвилювало. Бідна дівчинка, що була його донькою.  

- Я знайшов для тебе ідеальний варіант. Закрита мистецький ліцей. Через місяць ти поїдеш туди. Сподіваюсь, за наступний рік я не почую про тебе жодного слова.  

Закінчивши їсти, він став та пішов до сходів, що вели на другий поверх. Я залишилася одна в їдальні. Скоро прийшла покоївка, що більше не грала роль привітної жінки. Вона прибирала стіл, немов мене не існувало. Цей дім моторошний.  

Я встала та вийшла на подвір'я. Служниця, що подивилася спершу на порожню тарілку, а потім на мій силует, який віддалявся, була спантеличена.  

- Вона дійсно їла тут?  - здивовано вона проговорила до себе.  

В той час водій чекав на мене на тому ж місці. Схоже він знав, що наша розмова з батьком не буде довгою.  

Наступною зупинкою став невеликий будинок. Він здався мені затишним. Неподалік виднілося маленьке озерце. Вже настали сутінки.  

- Ти можеш бути вільним. Завтра можеш не виходити на роботу. - сказавши це Назарові, я знайшла ключі в своїй сумочці та відкрила двері.  

Чужий будинок нагадував мені музей: дивитися можна, але не чіпати. Багато картин оточували мене з усіх сторін. Хоча цей будинок більше нагадував майстерню, аніж дім. Розкиданий одяг, незакриті фарби, брудні пензлі та сміття довкола - таким було її життя. Розуміючи, але не підтримуючи, я взялася до прибирання.  

Через декілька годин із чистим будинком та головою я сіла за стіл. Взявши до рук ручку, я почала записувати все, що мені відомо. Поки я прибирала багато дізналася про Соломію. Наш будинок - це комфортна зона, тут ми показуємо свою справжню сторону. Залишивши її наостанок, мій розум почав видавати інформацію.  

Мене викинули за борт в 2007 році, зараз 2024 рік. Дві колонки на білому папері означали дві дати. В першій я записала чотири імені: Кирило, Зоряна, Лев та Роман - мої близькі. Переді мною стояв ноутбук Соломії. 

- Настав час дізнатися як живуть мої друзі.  

Перше ім'я, що було введено в пошукову стрічку стало Кирило Антоняк - мій колишній чоловік. Я навіть знайшла про нього сторінку у вікіпедії. Ще той гівнюк. Зараз володіє галереєю, його новий бізнес базується на графічному дизайні, є дружина та донька. У соцмережах він - символ успішного життя.  

Побачивши його фото, я злякалася. Йому вже тридцять вісім років. Дзеркало неподалік мене відображало дівчинку-підлітка. Це дійсно вражає.  

Наступною жертвою мого розслідування стала моя найкраща подруга Зоряна. Я знаю її стільки ж, скільки себе. Мені вибило тільки її сторінку в інстаграм. Зараз вона керує салоном краси. При нашій останній зустрічі вона тільки йшла на співбесіду, пройшовши один курс по візажу. Є чоловік та син.  

Про Лева я знайшла тільки статті про його підвищення до капітана поліції. Він поступив в поліцейську академію водночас як почав зустрічатися із Дариною. Після чого наше спілкування зійшло нанівець. Ми зустрічалися всією компанією декілька разів на рік. Тільки там я могла його зустріти, адже його дівчина ревнувала, якби були зустрічі віч-на-віч.  

Останній із нашої компанії - Роман. Ми не були близькими друзями. Я мала з ним найменший зв'язок. Він став успішним директором телекомпанії. Зараз у шлюбі та має сина.  

Їхнє життя процвітає. Якби не підозра в моєму вбивстві, я була б щасливою за них. Той, хто вбив мене, повинен отримати покарання. 

Ввівши дані останнього друга із нашої компанії, я спустошено дивилася на власне ім'я - Соломія Бурій. Єдине, що я знайшла, був один рядок: «На ваш запит не знайдено жодного документа».