Глава 2: «Ранковий старт»

Чи існуємо ми після смерті? Що нас очікує на кордоні світу живих та мертвих? Я досі не знаю чіткої відповіді. Хоча моя тривалість життя не мала позначки більше, ніж двадцять один рік.  

Мелодія невідомого дзвінку зненацька залунала так, що розбудила мене. Жіночий голос відповів та пішла тиха розмова, яку я вже не чула.  

- Дідько! - тихо промовила сама собі, внаслідок моєї невдалої спроби встати.  

Запаморочення не дало можливості перевірити де я знаходжусь. Зібравшись, я розплющила очі. Світло в кімнаті давило своєю яскравістю. 

Піднявши голову зі столу, я побачила перед собою полиці книг. Різкий головний біль накрив собою скроні. 

- Ах! - Рука торкнулася місце болю. - Що взагалі відбувається?  

Згадавши минуле, я відчула як швидко б'ється моє серце.   

-- Та все ж таки де я?  

Я вдихнула повні легені повітря. Це заспокоює. Мій погляд почав фокусуватись на цьому місці. Кімната облаштована книгами та столами. Бібліотека. 

Неподалік від мене йшов хлопець, його руки були зайняті стосом підручників. Він щось бурмотів собі під ніс. Його насуплений вигляд дратував, проте один погляд на нього змусив відчути полегшення. Хлопець давав мені відчуття безпеки. 

Шкільна форма на ньому здалася мені доволі знайомою. Юнак швидкою ходою дійшов до столу, за яким сиділа жінка. Після короткого діалогу з нею він вийшов.  

Треба йти за ним - він мій шлях до виходу звідси. За розмірами цієї кімнати стає зрозуміло, що ця будівля величезна.  

У коридорі школяр одягнув навушники. Нехай слухає музику, а не мої кроки. Шлях виявився знайомим для мене. Я була в цьому місці раніше. Моя підготовка до вступних іспитів проходила тут. 

Вмить хлопець повернувся назад. Він дивився у мій бік. На декілька секунд наші погляди зустрілись. Дискомфорт змусив мене відвернутись від нього та підійти до дзеркала, що було на стіні. Побачивши своє відображення, було складно не здивуватися. 

- Ахх... Чому я маю вигляд школярки? - злякано прошепотіла собі. - У жодному разі!  Мої руки торкнулися ґудзиків на сорочці. Перший ґудзик, другий, а на третьому я відчула полегшення разом із страхом. Над моїми грудьми не було нічого. Ні шраму, ні тату, яке потім його приховувало.  

- Не знаю, яке божество створило диво, але моя віра вже сповнена до країв серця. - ці слова залишилися в думках.  

Чиясь рука опинилася на моєму плечі. Злякано повернувшись, я побачила хлопця, що раніше йшов попереду. 

- Все добре? - запитав він. 

- Ні.  

Здається, я збентежила його своєю відповіддю. Його обличчя завмерло. Він не знав, що робити далі.  

- Маю прохання. - він кивнув. - Проведи мене до виходу.  

Не знаю, які думки лунали в його голові, але усміхнувшись, він показав рукою на коридор. Можливо він вважає мене хворою на голову або наркоманкою. Я тільки що посеред бібліотеки роздягалася, аби побачити свої груди. Добре, що ми з ним більше не зустрінемося. Не страшно мати вигляд дивачки.  

- Зачекай, я візьму книги. - він підбіг до лавки поруч із дзеркалом, де  лежали підручники.  

Ми пройшли весь шлях до виходу у тиші. Зовсім не спостерігаючи за дорогою, я розмірковувала над цією ситуацією. Де я знаходжусь? Минуле? Паралельний світ? Підлітком я полюбляла читати такі історії. Чи все те було сном? Зітхнувши, я опустила голову.  

На ґанку бібліотеки наші погляди із хлопцем зустрілися.  

- Дякую, що допоміг.  

Він злегка кивнув головою із легкою усмішкою.  

- До зустрічі. - сказав він та пішов до великої автівки, де на нього чекав чоловік. Авто мало чудовий вигляд. Ніколи не бачила такого гарного дизайну.  

- Цей хлопець! Навіть не дочекався моєї відповіді. Цьк. - пожалілася сама собі.  

Оглянувши все навколо бібліотеки, я дійшла до висновку, що не в минулому. Дизайн будівель навколо змінився, оформлення вулиць також, а найочевидніша відмінність - автомобілі.  

Ритмічна мелодія почала звучати з кишені моєї спідниці. Діставши незручний телефон, я видихнула: 

- Він зламаний. Тут немає кнопок.  

На екрані висвітилося ім'я пан Назар. Біле коло внизу екрану весь час миготіло та рухалося до іншого боку. Це дратувало. Не втримавшись, я натиснула на нього та провела до кінця.  

Вмить картинка змінилася. З телефону звучав чоловічий голос.  

- Пані, ви вже закінчили? Я бачу вас на вулиці.  

Схоже це мій водій. Принаймні, мені є куди йти.  

- Так, Назаре. Під'їдь до мене.  

Я не знаю, яка автівка моя. Краще не ризикувати. Через хвилину переді мною стояло неймовірне авто. Ні чим не гірше, аніж в того хлопця.  

Чоловік років тридцяти п'яти вийшов до мене на зустріч. Він відчинив задні двері. Заглянувши до середини салону, я здивувалася вкотре за сьогоднішній день.  

Поки ми їхали, я розглядувала місто. Це моє рідне місто, але воно не таке, яким я його пам'ятала. Пісня, що грала в авто, закінчилася. Замість неї я почула жіночий голос: 

- Це була перша сходинка топу пісень за липень 2024 року. На сьогодні це все. Зустрінемося через місяць!  

«Що? Який рік? Минуло сімнадцять років?» - думки розривали мій мозок. Мене вбили в 2007 році, а зараз я жива в 2024? Із заплющеними очима я доїхала до величезного будинку.  

- Пані, ми не приїхали до вашого будинку, адже ваш батько бажає з вами повечеряти. - його вибачливий тон означав одне - це буде важка розмова.