Глава 1: «Відлік до нічної темряви»

Після смерті мого батька я стала господинею відомої галереї, великого будинку та декількох квартир у престижному районі. Оцінка майна оцінювалася в мільйони, адже картини - чудове прикриття в схемах приховування податків. Цього я не знала до моменту випуску з університету.  

Ставши за кермо галереї, я перевірила всі документи за останні десять років. Три роки після смерті тата директором був його друг, що допомагав мені, доки я не отримала належної освіти. Він майже не крав гроші. Невеликий відсоток, що можна списати на технічні проблеми, проте цифри не брешуть. А люди ще як.  

Я не хотіла бути пов'язаною із незаконними транзакціями, тому крок за кроком видаляла цю пухлину з свого бізнесу. До одного дня все йшло добре. До дня, де я дізналася, що мій чоловік та художник цієї галереї також замішаний у фінансових злочинах.  

- Кириле, що це? - я кинула на стіл фальшиві звіти про купівлю-продаж його картин.  

Він спокійно поглянув на документи, сидячи на дивані мого кабінету.  

- Мію, це звичайний договір. Не бачу нічого дивного.  

- Дійсно. Це звичайний несправжній договір, - я дістала іншу папку документів, - а ось це докази твоїх злочинів.  

Обличчя чоловіка, якому я вірила та довіряла останні роки свого життя, нарешті прийняло зміни. Кирило поспішно вихватив папку з моїх рук.  

- Звідки вони в тебе? - нервово запитав він.  

- Ха! Я зателефонувала покупцям та сказала, що база даних клієнтів зазнала технічних проблем. Вони надіслали мені їхні копії.  

Після чого він благав мене пробачити йому. Отримавши від нього обіцянку, що такого більше не повториться, а вкрадені кошти повернуться до належного місця, я дала йому ще один шанс. 

З цього моменту наші стосунки стали холодними, немов зима. Я не довіряла йому, а він більше не приховував свою байдужість до мене. Цей шлюб йшов до логічного завершення - розлучення.  

Намагаючись забути про проблеми у шлюбі, я взяла новий проєкт. Співпраця із мистецькою школою. Я спонсорую декілька місць для талановитих підлітків, школа їх навчає, а після чого ці митці підписують контракт із галереєю на чотири роки.  

Директор школи додав умову про проведення галереєю лекцій, виставок та аукціонів. Ці домовленості не були вигідними тільки для школи. Така діяльність допоможе галереї мати гарну репутацію в суспільстві. Репутація – важливий фактор для інвесторів.  

- Якщо це вигода для двох сторін, то не бачу проблем в цій умові. - погодилася я з директором. - Зустрінемося завтра в мене. Підпишемо договір.  

Виходячи зі школи, я зіштовхнулася з одним учнем. Він обережно ніс мольберт перед собою. Вмить полотно опинилося на доріжці.  

- Дідько! - вигукнув він.  

Вже була пізня весна. Можливо картина, що впала була його річною роботою. Не знаю, хто був причиною цього зіткнення, проте для нього втрата від неї значно більша.  

- Вибач.  

Присівши до нього, я побачила його тремтіння. Він боявся побачити зіпсовану роботу.  

- Давай я подивлюся що там. - я взяла полотно до рук.  

Його робота змусила затамувати мене подих. Ніяких особливих технік, ніякого змісту, але намальована рука, що тягнеться до мене, нагадала мені мою матір на лікарняному ліжку. Так само її рука тягнулася до смерті.  

- Ох. - зітхнула я.  

- Все так погано? Я в дупі. Завтра останній день здачі робіт.  

Він сів на підлогу, а потім ліг на неї, заплющивши очі.  

- Що з тобою? З картиною все нормально.  

- А? - він розплющив очі та різко підняв свою голову. - Тоді навіщо так лякати?!  

Хлопець підскочив до мене. Його погляд впав на картину. Сміх лунав по дворику школи. Така радість викликала в мені знайомі почуття. Це повернуло мене в шкільні роки, коли я так само хвилювалася через свої картини. Поки минуле нагадувало про себе, учень зібрав речі та збирався йти. 

- Після оцінювання продай цю картину мені. Я заплачу достатньо. - простягнувши свою візитівку я пішла до своєї автівки.  

Здивований хлопець повернув голову в мій бік. Та те, що він там побачив, він ніколи не забув: декілька чоловіків запхали мене до свого авто. Полотно знову опинилося на землі. Учень підбіг до автомобіля, але вже було пізно. Викрадачі вже від'їхали від двору школи.  

А далі шість місяців пекла на землі. Я спала, їла, ходила до туалету в холодному та темному приміщенні, прикована ланцюгами, що давали мені відійти максимум на два метри. Підвальна кімната не була більше трьох метрів. Брудний дірявий матрац, на якому спала не тільки я, а й іноді щури, клопи, комахи та жуки, займав майже все місце.  

Для туалету мені давали горщик, що замінювали один раз на тиждень. Через цей запах я декілька раз блювала. Блювотиння також залишалося там.  

Рука, що була прикована, боліла через рану на ній. Тертя ланцюга здерло мою шкіру на зап'ясті. Права рука більше не могла функціонувати. Все це було не найгіршим.  

Важко було кожну хвилину, але бажання смерті виникало тільки тоді, коли мене виводили із кімнати. Фізичний біль можна пережити, якщо він не смертельний, проте моральний - вбиває в одну мить.  

Не знаю, хто був замовником, але та паскуда повинна померти найжахливішою смертю. Мені показували життя моїх близьких, що раділи життю, забувши про моє зникнення. 

У день моєї смерті мене знов вивели з кімнати. До моїх рук потрапила постанова суду про перехід всього мого майна до рук Кирила. Наступним було фото, де троє друзів та мій чоловік святкували щось. 

Мені сказали сьогоднішню дату: 

- Двадцять дев'яте грудня дві тисячі сьомий рік. 

Світлина була зроблена сьогодні. Неможливо, аби всі вони були причетні до мого викрадення. Чи можливо? Їхні усмішки викликали гнів. Ця купка клятих зрадників. 

Щось надавило на мої груди. Мене повалили на землю. Шприц увійшов у мою шию. Я втратила свідомість. Наступний раз я розплющила очі вже з мішком на голові. Останнім, що я побачила в цьому житті було фото колишніх друзів.