Коли прокидаються тіні.

Повітря в Поштовому підземеллі було густим від пригніченого, гарячкового нервування. Люди, змучені долею підземного ув’язнення, збиралися в дорогу, і цей натовп нагадував розтривожений вулик. На чолі з Кіараном вони готувалися зробити божевільний, відчайдушний крок — піти прямо до лігва Ніклауса, короля кіборгів. Ніхто достеменно не знав, чого саме вони зможуть добитися від цієї залізної потвори, але в серцях горіло одне непохитне, дике бажання: повернутися до своїх домівок. Вони прагнули знову відчути живий, теплий промінь Сонця на шкірі, вдихати на повні груди солоне морське повітря, як раніше — усе те, чого їх так безжально позбавили майже на рік. Терпіти таку несправедливість більше не було сил. Тоталітарного президента більше не існувало, його фігура зникла з дошки, тому одразу виникло питання "Чому Ромеро не знищив всіх кіборгів, адже так він міг повернути усіх людей додому" і в головах людей блукала слабка, примарна надія: можливо, зараз Ніклаус виявиться поблажливішим? А якщо ні — відступати нікуди. Більшість людей шепотіли, що в разі відмови вони просто вб’ють його, знищать власними руками. Вони йшли просити про повне винищення кіборгів, те, що він міг зробити вже давно, а тих нещасних, кого ще можна було повернути до людського стану, — врятувати. Але чи вдасться їм взагалі дійти до бази Fosen, коли навколо, в кущах та руїнах Верхнього світу, кишить цілий рій безжальних кіборгів?

З глухим, залізобетонним гуркотом закрилися важкі ворота Поштового підземелля, відрізаючи їх від останнього безпечного притулку. Люди швидко, штовхаючись від нетерпіння, посідали до машин. Кіаран, чиє обличчя здавалося блідою маскою, кілька разів обертався до салону і з надією та острахом питав: «Ви впевнені?». Але похмура, залізна рішучість та палаюче нетерпіння в очах чоловіків та жінок давали професору чітко зрозуміти — вони не відступлять. Вони готові були зубами вигризати своє право на життя і вимагати повного знищення того жахливого, механічного майбутнього, яке створив Кібуа. Знищення цих металевих, беземоційних роботів, які давно перестали бути людьми. Якщо король кіборгів відповість відмовою — люди готові були влаштувати криваву баню і самотужки спалити все залізо на острові, вони буди готові померти за свої принципи та бажання знову жити тут, на острові.

Кіаран нервував так, як ніколи в житті. Його зазвичай бездоганний, спокійний темп, холоднокровність і розважливість безслідно зникли. Руки професора зрадницьки, дрібно тремтіли, він не міг навіть втримати ключ запалювання. Розуміючи, що просто не всидить за водійським кермом, він хрипко попросив його замінити. Пересівши в друге відділення кузова, на пасажирське крісло машини, він спробував заспокоїти дихання, і в цій важкій тишині його погляд зустрівся з Ітером.

— Ти як? — тихо, з глибокою втомою запитав Кіаран.
— Жахливо, Ел... — ледь чутно видихнув хлопець, стискаючи пальці в кулаки.
— Так, розумію...

Ітер перебував у глибокому, скляному ступорі. Він виглядав так, ніби з його грудей живцем вирвали саме життя, забрали серце й саму душу, залишивши лише порожню, випалену оболонку. Наближатися до хлопця зараз не наважувався ніхто — від нього віяло такою важкою, концентрованою агресією, що здавалося, ніби він точно когось вб’є на місці, якщо до нього торкнутися. Всі пам'ятали, що він до всього іншого володіє якоюсь незрозумілою, давньою магією. Але Кіаран не побоявся. Професор, сам того не помітивши, дивлячись на нього, раптом заспокоївся. Нервове тремтіння в його руках зникло. Тепер він знав, що зможе прийняти будь-який, навіть найстрашніший розвиток подій. У цьому безумстві для Кіарана було важливим лише одне — щоб вижив Ітер, інше — не мало значення.

Над островом займався ранок. Це був дуже ранній, майже примарний час для того, щоб побачити ніжний світанок Ан Вуйр Гріан вар. Люди, затиснуті в салонах автівок, навіть не помітили, як перше сонце повільно й несміливо вийшло з-під важких кудлатих хмар, фарбуючи небо в рожеві тони. Їхні думки були зайняті лише двома речами: поверненням додому та Елом.
Робін та Ендрю їхали з ними в цій же машині, але міцно зв'язані мотузками. Всі пасажири без винятку бачили в них смертельну небезпеку, дихали їм у потилицю з неприхованою злістю і не вірили жодному їхньому погляду. Навіть якщо всі знали, що в цих двох штучних істот немає душі — це не означало, що їм можна було просто так дозволити не відповідати за скоєні наслідки. Атмосфера була настільки наелектризованою, що всі сиділи як на голках, готові зірватися від будь-якого різкого звуку.

Колона машин нарешті виїхала з-під темного бетонного мосту, наближаючись майже до самого серця острова. На годиннику була вже 9 ранку. Та сама сакральна година, коли кіборг-передатчик щочетверга приносив до підземелля листа з незмінним проханням Ніклауса повернутися у Верхній світ. Раніше людям було абсолютно байдуже на ці послання, вони вважали їх пасткою, а зараз їхні серця стискали дивні, суперечливі емоції — адже тепер це прохання виконується по їх же волі. Вони самі їхали туди, куди їх стільки часу кликали.

Ітер усю дорогу судорожно тримав у руках куртку Ела. Вона була йому трішки великою, пахла сигаретами та сирістю підземелля, але саме через цей шматок тканини він фізично відчував, що його друг усе ще десь поряд. Тепер, ковтаючи сльози, Ітер на власному досвіді знав, що відчував Ел, коли втратив Крістофера. Яка дика туга, пекучий жаль та глухий відчай охоплює серце в цей момент та не відпускає ні на секунду, ніби тебе ув’язнили разом з ним в болючій пітьмі. Ітер не знав, про що взагалі думати, його розум хаотично метався. На батька, який його колись всиновив, хлопцю зараз було абсолютно байдуже. Мей... Мей впорається, вона сильна. Кіаран тримається як може, хоч і сам на межі. А він? Що відчуває сам Ітер у цьому вирі емоцій та переживань? Понад усе на світі він хотів прямо зараз побачити свого друга — того самого високого, сміливого хлопця, який при своєму величезному зрості так кумедно і щиро засоромився, коли вперше побачив Мей. Того, з яким вони розділяли палку любов до баскетболу на старому майданчику, з яким завжди було так весело, легко та цікаво. Раптом Ітера охопили страшні, липкі думки, що наступною він може втратити ще й Мей. Цей страх паралізував його, заважав дихати. Мей сиділа поруч, вона намагалася його заспокоїти, гладила по тремтячих плечах, хоча сама ледве трималася, кусаючи губи до крові, щоб не заридати.