Світло серед руїн

 Повітря в Поштовому підземеллі було важким, просякнутим запахом старого паперу та вогкості. У головному залі, під тьмяними лампами, люди згрупувалися навколо Кіарана. План наступу на Верхній світ обговорювався вже кілька годин. Кожен рух, кожен вдих був наповнений відчаєм — вони втомилися від вічної темряви, від того, що їхнім небом була кам’яна стеля. Вони хотіли повернутися додому. Мріяли про свій сапфіровий океан, палюче сонце, та морське повітря.

Ітер стояв трохи осторонь, його плечі були опущені. Він відчував себе відчуженим. Попри те, що Кіаран намагався пояснити мовчання Ела — мовляв, це він, Кіаран, попросив Ела нічого не казати про певну інформацію, запевняючи, що це має сказати саме він, а не Ел, — Ітер не відчував полегшення. Гіркота все ще пекла зсередини, і він залишався пригніченим.

Тіні минулого.

Кіаран тримав Робін та Ендрю під суворою вартою в окремому відсіку. Їхня присутність викликала серйозні підозри, а відповіді, які вони давали, лише множили питання. Кіаран, схрестивши руки на грудях, холодним поглядом свердлив затриманих чоловіків. Скільки б він не намагався, витягнути з них потрібну інформацію так і не вдалося.

— Отже, тінь з тобою, так?
— Що ви несете? — огризнувся Ендрю, нервово смикаючи краєм рукава.
— Відповідай.
— Без поняття про що ви кажете, чому всі впевнені, що я Лу, а він Ф'юн? — запитав Робін, його голос був напруженим.
— Я багато думав, — спокійно продовжив Кіаран. — За словами Ітера, Лу просто вселяється у твоє тіло, невже ти нічого не пам'ятаєш?
— Нічого, клянусь! — вигукнув Робін.
— Тінь, у вас обох дві тіні, чиї вони?
— Я боюсь, мені страшно, я й сам не знаю, вона живе своїм життям, — прошепотів Ендрю, дивлячись на власну тінь, яка, здавалося, рухалася незалежно від нього.
— Ви забагато знаєте.
— Куди ви діли Грея? — запитав Робін.
— Повернув додому.
— Тобто? Там же кіборги та Ніклаус.
— Не чіпай Ніклауса, Грей виїхав з острова. Поверніть тіні власникам, я розумію вам подобається ваша сила яка прийшла разом з тінню, проте ви не доживете до 30 якщо залишите їх собі, ви не розумієте кому вони належать.
— До 30? Ви жартуєте? Звідки ви таке знаєте?
— Від Кібуа, ці тіні належать Лу та Ф'юну, вони не з цього світу, через те, що ви пусті — вони знайшли вас як пусту оболонку, але все ж, ви не з Goldi Goldi, ваш вимір як мінімум четвертий, а вони з сьомого, ваші тіла та сила волі не витримають.
— Який жах! Що за хрінь? А як ви втримали свою силу?
— Сила волі, ви не придурюйтеся. Я бачу вас наскрізь.

Напад залізних.

Раптовий гуркіт здригнув усе підземелля. Це не було схоже на природний обвал. Це був звук металу, що трощить камінь і залізо.

Близько 15 кіборгів увірвалися до Поштового підземелля. Вони вже були всередині й нещадно трощили центральний бахші. Вхідні двері були повністю знищені — залізні руки роботів просто прогнули їх навпіл, ніби вони були створені з м'якого картону, а не з міцного товстого металу. Дивно, але фонтан вони не чіпали з невідомої причини, обходячи його стороною.
Деякі люди в паніці ховалися в північному бахші, хтось одразу побіг до східного нижнього ярусу. Почався хаос. Люди рятували дітей, усюди було чути розпачливий плач, хтось молився. Марія одразу схопила малу Еріку і повела вниз до східного бахші.

— Братик! Де мій братик?! — кричала Еріка, її голос зривався на істерику.

Раптом усі неочікувано завмерли. По натовпу прокотилося шепотіння: це клятий Ніклаус. Він знав їх місцезнаходження, але не думали, що він наважиться прислати своїх роботів без емоцій та спогадів сюди, у Scath, і дасть наказ убити всіх. Тікати було нікуди, вони в пастці. Навіть один такий кіборг міг знищити ціле поселення.
Ітер завмер, коли впізнав в одному з нападників свого батька.

— Тато? — шокований, він майже не впізнав його. Очі, які раніше дивилися на нього з любов’ю, зараз були абсолютно мертвими.

Віктор не реагував. Він ішов у наступ. Зброя, що була в кіборгів, з’являлася прямо з їхніх колись людських рук. Ітер відчув присмак металу у роті та різкий холод по всьому тілу. Він був генієм, але не бійцем.

У цьому металевому пеклі він відчайдушно шукав очима Мей — чи встигла вона сховатися? Ітер подумав: "Фізично чоловіки та жінки відрізняються, але думками та діями ми усі однакові". Йому теж хотілося зникнути, сховатися, але водночас він втомився тікати й хотів стати сміливішим.
Ел, на відміну від нього, був у своїй стихії. Він буквально трощив цих кіборгів. Двох він уже знищив, і уламки роботів валялися на підлозі. Ел посміхався, він був щасливий у цей момент — його не лякав напад, здавалося, він би так і провів усе життя у бійках та на швидкості свого байка. Ітер потай мріяв стати хоча б трошки таким, як він.

Світло та самопожертва

Пізніше тіньові обличчя в фонтані почали повторювати лише одне ім'я — "Кібуа". Вони почали плакати, вперше за увесь час. Це було моторошно. Ніяка зброя не діяла проти залізних машин, навіть вода не могла вивести їх з ладу. Люди розбігалися по домівках, а ті, хто залишився, відчайдушно билися.
Раптом пролунали постріли. Один, другий... вони не влучали по цілях на які дивилися кіборги, але раптом усі помітили, що Ел уже лежить на підлозі, весь у крові. Мей з криком побігла до нього, не стримуючи сліз. Паніка наростала. Ітер бачив, як його друг стікає кров’ю.

— Ні, не може бути, — прошепотів він. Ступор не давав йому осмислити ситуацію.

В цей момент Ітера ніби вдарило струмом. Він сказав:

— Годі.

Через дві секунди він викрикнув на все підземелля:

— Припиніть!!!

І тоді з Ітера почало сяяти таке велике світло, що воно проникало в найвіддаленіші бахші. Люди прикривали обличчя, не в силі дивитися на це сяйво. Він увесь світився. Кіборги кричали від невідомої болі, це біле марево буквально спалювало їх. Вони розчинялись один за одним, як підпалений листок паперу, і невдовзі їх не стало. Люди боялись, бо ніхто, навіть сам Ітер, не знав, що він здатний на таке.
Ітер стрімко побіг до Ела. Кіаран стояв у заціпенінні, вражений силою хлопця.