Виміри небуття та гіркота прихованого

 Світ Goldi Goldi — мав різні назви, та не був фізичним місцем у звичному розумінні. Це була безмежна, сліпучо-біла порожнеча, де саме поняття «матерії» розчинялося у небутті. Існування десяти вимірів простору та часу було буденністю, їх головний "імператор" жив якраз в останньому, хоча тут і не існує жодного бажання проголошувати себе саме так, ці істоти настільки досягнули нірвани, що їм ніякі титули та влада не потрібні, ці ролі вони залишили вимірам яким ще дуже і дуже довго до "Вищих енергій" та еволюції в плані Буття світів. Тому вони спостерігали.

Тут, серед стерильного світла, мешкали ті, чиє існування перебувало поза межами людського розуміння. Це були археологи знань — істоти, яким не потрібні були ні влада, ні гроші, ні титули. Їхньою єдиною валютою була інформація про всі світи, що будь-коли виникали у Всесвіті.

На білому кріслі, витканому з чистого кришталю та застиглого світла, сидів Кібуа. Це ім’я було лише оболонкою, одним із тисячі ярликів, які він змінював протягом вічності. Його шкіра відсвічувала сріблом, а погляд був спрямований у нікуди. Попри велич, його гризла єдина земна емоція — нестерпна, безмежна самотність. Він шукав спілкування серед таких як він в усіх вимірах, його жага втамувати свою цікавість не була виправдана в жодному із них, йому просто було не цікаво говорити з тими, хто мав ті ж самі знання, особливо, коли навідувався у дев'ятий та восьмий вимір, а сьомий та нижчі він навіть не навідував. Саме там існували вони - "ніхто", істоти створені чиєюсь уявою, які зберігали багато інформації про всі Всесвіти.

Поки на землі йде боротьба за виживання — Райс уявив море, чи скоріш, океан, глибокий, синій, як сапфіровий в Ан Вуйр Гріан вар. Увійшовши глибше, проте поки що не повністю — він відчув легку прохолоду вітру, він огортав його шкіру, вже на глибині вода повністю його огорнула у свої холодні обійми, а на легені тиснула вода, неначе на них був важкий камінь, чоловіку забракло повітря, і якір ставав все важчим та важчим, він тонув в буквальному сенсі своєї уяви, потім з'явилася жіноча постать, її вбрання було елегантним та похмурим, за великим капюшоном приховувалась та, яку називають Смерть, вона співала знайому мелодію, ту яка буває перед самим народженням, та перед самою загибеллю. Райс не пручався, знав, що не можна, інакше відчує людський біль та страждання про які читав в книжках, та розповідав Лу та Ф'юну. Вона взяла його за руку та потягнула до себе, вона була занадто холодною, здавалося, ніби сама зима значно тепліша аніж її руки; жінка була неймовірно красивою, вона дивилась на нього байдуже, але так приголомшливо, нахилившись вона подарувала йому свій поцілунок смерті, сказавши "Не бійся, я відведу тебе до апостолів", далі він вже нічого не пам'ятав.

Навколо Кібуа у кабінеті без вікон і дверей, висіли сотні маленьких екранів, в кожному із них були різні світи та Всесвіти, він міг спостерігати за кожним із них. Позаду — просто голографічні прожектори світла відтворювали темні ліси, складні математичні коди та долі цілих цивілізацій.

Під ногами Кібуа переливалася підлога з блакитних кристалів. Він згадував слова Королеви з дев’ятого виміру — істоти з таким самим сріблястим волоссям і очима кольору ясного неба, чиє життя текло поза часом. «Ви можете створити свій Всесвіт, тільки не в Universum, благаю тільки не там, усе повториться, ми ледве закрили цей проєкт», — звучав її голос у його пам’яті.
 
Але ті двоє не послухали. І тепер Кібуа спостерігав за наслідками.
Раптом посеред кімнати з механічних кодів, що згустилися прямо в повітрі, з'явився слуга — висока, холодна постать із пустими очима. Кібуа навіть не поворухнувся.

— Тео вже на фінальній прямій.
— Добре, не вимикайте, — сказав Кібуа.
— Ви точно не хочете його повернути?
— Це не моя справа, я лише спостерігаю, — тонка кисть Кібуа, шкіра якої неначе блистіла сріблом, торкнулася його ж обличчя, ніби вона була не частиною його тіла, а окремим інструментом.
— Вам досі самотньо, хазяїне?

Кібуа подивився на стіни, де голографічна пітьма лісу раптом змінилася білою панеллю. На ній проявилися людські обличчя — живі, дихаючі, вони мовчки дивилися на свого творця. Вони були схожі на ті, що були у нього на землі в науковій базі Fosen. Там, серед них було обличчя Джека, Кібуа часто з ним розмовляв, та був здивований, що він досі не вимкнувся.

— Так, дуже, мені треба більше друзів, мені так самотньо, ви знайшли близнюків?
— Вона добре себе приховала, ця вся історія через неї, тому, бідолашний Тео, скільки ще це буде продовжуватися? Який це раз? — запитав слуга.
— 131, але так цікаво, хіба ні?
— Безмежно цікаво.
— Тому я не втручався, проте, як тільки побачу, що його воля більше не витримує — я поверну його до апостолів.
— Зрозуміло, ми знайдемо її.

Сила світла та гірка правда.

Ітер повертався додому з важким серцем. Те, що вони з Кіараном ділили одну квартиру, зараз здавалося порятунком — професор не міг просто втекти від розмови. Увійшовши, Ітер побачив знайому картину: Кіаран сидів у кріслі з книжкою, повільно попиваючи чай. Його сонний, але гострий погляд вивчав черговий фоліант.

— Я.. Я.. — запнувся Ітер, зупинившись у дверях. — Дідько, який я боягуз, — прошепотів він сам до себе.
— Хочеш дізнатися про цю силу? — спокійно запитав Кіаран, не підіймаючи очей від сторінки. Ітер здригнувся — як він міг це почути?
— Так, розкажіть, будь ласка, хоча б ви...
— Добре.

Кіаран розповів, що сила світла та уяви — це не привілей лише жителів Goldi Goldi. Він зізнався, що і сам володіє нею. Його теорія була простою: можливо, Кібуа щось додав у їхню їжу багато років тому. Професор завжди дотримувався здорового харчування, а Ніклаус обожнював солодке — але сила проявилася в обох. Втім, чи залишилася вона в Ніклауса після перетворення на кіборга — залишалося загадкою. Кіаран розповів, що й сам налякався, коли побачив світло прямо зі своєї долоні. Щоб зняти напругу, Кіаран повів Ітера грати в баскетбол, а потім почав вчити його контролювати це лякаюче сяйво.