Смілива жінка, що вірить у Бога

Холодні стіни наукової бази Fosen здригалися не від вибухів, а від крику, сповненого відчаю та релігійного гніву. Марія Шайнс стояла посеред стерильного залу, вказуючи тремтячим пальцем на Віктора. Її очі горіли вогнем інквізиції.

— Це не за Божим замислом, Вікторе! — кричала вона, і її голос відбивався від металевих панелей. — Ти зрікся Творця! Ти тепер без душі та серця, лише шматок заліза в оболонці людини!

Віктор дивився на неї спокійно, без жалю. Його рухи були занадто вивіреними, механічними.

— Маріє, поглянь на цей світ, — тихо відповів він. — Бог залишив нас. А технологія дає вічність. Стань частиною цього. Відмовся від слабкої плоті, стань кіборгом, і ти більше ніколи не відчуєш болю.
— Ніколи! — плюнула вона йому під ноги. — Краще смерть, ніж твоя залізна клітка.

Але вибору в неї не залишилося. На вулицях почалося справжнє пекло. За наказом Джорджа залізні легіони кіборгів почали масове захоплення. Вони вибивали двері, хапали людей на вулицях і волокли їх до операційних столів, змушуючи до насильницької кіборгізації. Світ наповнився звуками свердел та криками тих, у кого забирали людське єство. Марія, бачачи, що опір марний, прийшла до найважчого рішення — вона здалася в рабство, щоб хоча б залишитися людиною всередині.

Згодом у тих самих застінках опинився і Джек Рей. Його страждання були тихими, але глибшими за океан. Він годинами сидів у кутку камери, обхопивши голову руками. Найбільше його палила тривога за Еріку; за Ела він не так хвилювався, знаючи його впертість, але доля дівчинки розривала йому серце.
Одного дня перед рабами з’явився Кібуа. Його голос був позбавлений емоцій:

— Усі діти поки не будуть експериментом майбутнього. В мене інші плани на них.

Ці слова стали останньою краплею. Джек, не тямлячи себе від люті, вирвався вперед і врізав Кібуа в потилицю так сильно, що почувся хрускіт — черепна коробка тріснула. Джека одразу скрутили й кинули за ґрати, а Марія зрозуміла: час діяти хитрістю.
Вона знову і знову підходила до механічних вартових, намагаючись випитати, де ховають дітей.

— Контакт з'єднано. Інформація щодо дітей прихована, скасуйте запит, або надішліть новий, — відповіла механічна машина.

Вона не здавалася. Підійшла до іншого, напівкіборга, чиє обличчя здалося їй знайомим.

— Ти пам'ятаєш хто ти?
— Я Вейн Руні, я працівник наукової бази Fosen. Чим я можу допомогти? — відповів він порожнім голосом.

Марія зрозуміла: вони порожні. Протягом двох тижнів вона, наче тінь, збирала документи. Ще шість днів пішло на те, щоб розшифрувати складний код у головному комп’ютері бази. Коли на екрані нарешті з’явилися координати, вона влаштувала зухвалу втечу, прослизаючи між датчиками руху.
Навколо бази снували сотні кіборгів, напівмеханічних істот, що втратили глузд.

— Принести документи... Взяти чіпи, взяти чіпи, взяти чіпи... Завдання виконано, яке нове доручення? — їхні голоси різали слух, наче скрегіт іржі.

Марії вдалося знайти та вивести Еріку. Але на пів шляху шлях їм перегородив чоловік. Він був високим і неймовірно стильним у своєму бездоганному костюмі. Його виразні фіолетові очі дивилися з цікавістю, а чорне волосся ідеально обрамляло обличчя.

— Куди це ви? — запитав він.
— Ви хто? — Марія міцно стиснула руку дівчинки.
— Я один з Fosen.
— Клянусь Богом що вб'ю тебе, якщо будеш заважати мені.
— Ей, не треба так грубо, я взагалі то чутливий, я можу вас відвести куди скажете.
— Чого я маю вірити тобі?
— Тітонько Марія, а це хто? — прошепотіла Еріка.
— Не хвилюйся золотко, я доставлю тебе в Scath чого б мені цього не коштувало.
— Я не хочу, щоб ви вмирали!
— Бог допоможе, я вірю що він врятує нас, боже допоможи, будь ласка.
— Ей, я не поганий, чесно, хіба я виглядаю як поганець? — чоловік усміхнувся.
— Не фліртуй зі мною, в мене є син та чоловік.
— Боюсь ви не правильно мене зрозуміли, так, вас довести кудись? Тут багато кіборгів, деякі з них неконтрольовані.

Його очі посміхалися, і Марії здавалося, що він веде свою гру. Раптом з-за кута вийшли двоє кіборгів, наставивши зброю. Марія миттєво сховала Еріку за спину.

— Все буде гаразд, з Божою милістю ми доправимося куди треба.
— Зафіксовані втікачі, втікачі, втікачі, втіка... — механічно затараторив робот, кокетливо обертаючись навколо себе.
— Ще раз це повториш і я кину тебе до океану, — спокійно кинув незнайомець.
— Зафіксовані втікачі, втіка...
— Годі, йдіть геть, — наказав той чоловік.
— Добре, ми розпізнали наказ хазяїна.

Кіборги розвернулися і пішли.

— Ви ж не Кібуа, як ви... — почала Марія.
— Мене звати Ф'юн, я люблю мистецтво та красу найбільше у світі. Ви мене навряд чи колись побачите, просто довіртеся мені, я доставлю вас до "Поштового підземелля", адже тут небезпечно, тут смерть, а в смерті немає жодної краси, — відрізав Ф'юн.

Він вклонився, запрошуючи їх до величезного джипа. Поки вони їхали, він захоплено розповідав про видатних художників та архітектуру Європи. На питання про свою владу над машинами він лише кокетливо відповів «Не знаю» з хитрою посмішкою. Доставивши їх до місця, він зник так само раптово, як і з’явився.

Тим часом у Поштовому підземеллі Ел стояв біля фонтану, вдивляючись у гру тіней на воді. Раптом тіні почали шепотіти.

— Ми не проєкція, там на сході є в стінах двері, там побачиш осколки спогадів, світу де зараз він живе тут... там бували одні, мінялися, кожен раз, не їх тут час та простір, не їх...
— Що ви несете, я зрозумів, що ви не проєкція і що далі? — роздратовано запитав Ел.
— Йди на схід, відповідь в маленьких дверцях.
— Нормально скажіть!

У цьому підземному світі листи стали єдиним зв’язком. Робін, Ендрю та Сара постійно курсували між районами. Ел постійно писав Мей листи, сповнені зізнань, а Ітер мовчав, хоча його серце краялося від емоцій більше за інших. Мей обожнювала цю поштову романтику. Вона сиділа у своїй кімнаті, гладила павука Кіба, якого Ел боявся до нестями, і мріяла про сонце та запах бензину свого мотоцикла. У її шафі лежав таємний лист до Ела, про зміст якого знав лише Ітер — її маленький названий брат, який ніколи б її не зрадив.