Крізь сірий туман

 Після вечірки діалогів і приголомшливої звістки від Марії, атмосфера в західному бахші стала натягнутою, як струна. Ітер майже не спав. Ім'я «Лу» пульсувало в його скронях, викликаючи водночас і надію, і паралізуючий жах. Він боявся цієї правди, боявся того, ким може виявитися його батько.
Хлопець пішов спати, він уявляв собі подальше життя тут у підземеллі, і чомусь він уявив в себе в голові якийсь ключ. Чому він з'явився в його думках — він не знав. І раптом у темряві кімнати спалахнуло світло. Воно виходило прямо з його лівої руки, можливо, тому, що він був більше лівшею.

Це світло складалося з білого марива і мікрочастинок, схожих на фотони, які хаотично танцювали в повітрі. Коли сяйво трохи вщухло, Ітер побачив, що в його руці лежить важкий металевий ключ. Хлопець настільки перелякався, що аж впав з ліжка, боляче вдарившись об підлогу.

«Що це за ключ? Звідки він?» — його охопив неконтрольований страх. Він гарячково заховав ключ якомога далі, намагаючись обдумати це явище науковим способом. Як матерія могла матеріалізуватися з нічого? Це суперечило законам науки та фізики, які він так старанно вивчав.

В ці дні він часто бачив, як його названа матір, Марія, молилася. Вона схиляла голову в кутку кімнати, тихо шепочучи слова, звернені до неба. Ітер нічого не казав, він ніколи не осуджував віру та релігію, але тепер він почав чути її молитви частіше. Він розумів, чому вона це робить — після того, як його батько Віктор пройшов через повну кіборгізацію і втратив людську подобу, молитва залишилася єдиним засобом для Марії не збожеволіти від горя.

На наступний день Ітер, Ел та Мей зустрілися. Це була ініціатива Ела, його давно мучили пригоди в тому тунелі в східному бахші.

— Ми не можемо просто сидіти й чекати, поки черговий кіборг принесе нам папірець, — заявив Ел, різко підвівшись із лавки в центральному бахші. Його очі горіли азартом. — Кіаран казав, що східний тунель — це закинуте місце. А де ще ховатися тому, хто не хоче бути знайденим? Йдемо туди.

Ітер здригнувся. Холодний піт виступив на чолі при одній думці про темні, невідомі глибини східного сектору.

— Еле, це... це небезпечно. Професор попереджав про ями та невідомість. Може, варто спершу розпитати Кіарана ще раз?
— І що він скаже? «Не ходіть, там монстри»? — Ел хмикнув і поглянув на Мей. — Ти як? Боїшся?

Мей, яка стояла поруч, поправила волосся і впевнено глянула на вхід до східного коридору. Після всього, що вона пережила з Греєм, звичайна пітьма тунелю здавалася їй дрібницею. У ній прокинулася вперта рішучість.

— Я йду з тобою, Еле. Сидіти в стінах і гадати, що там відбувається, — гірше, ніж зустрітися з небезпекою обличчям до обличчя.

Ітер відчув себе загнаним у кут. Він не міг відпустити їх самих, але кожна клітина його тіла благала залишитися в безпечному світлі центрального бахші.

— Добре... — тихо промовив він, — але будьмо обережні, — сказав Ітер.

Вони рушили. Ел йшов попереду широким, впевненим кроком, насвистуючи якийсь мотив. Мей йшла слідом, уважно оглядаючи стіни. Ітер замикав їхній маленький загін, постійно озираючись назад. Він завжди був третім, тим, хто слідує, а не веде. Ел був лідером, сміливим та відважним, Ітеру завжди хотілося мати хоч краплю його рішучості, а Мей друга, дуже гарна та зухвала, вони були схожі, і тому здавалося, що ці двоє підходять одне одному, їх жага до пригод та небезпеки його вражала. Його серце калатало так сильно, що здавалося, його чути на весь тунель. Коли вони дісталися межі східного бахші, простір змінився. Світло ламп тут майже не розсіювало темряву, а вхід у тунель зяяв чорною пащею.

— Дивіться, — Ел зупинився і вказав ліхтариком на підлогу.

Перед входом лежав шар густого, нерухомого сірого туману. Він не нагадував звичайну пару — він був наче жива субстанція, що складалася з дрібних часточок, які ледь помітно вібрували. На підлозі навколо лежали покручені шматки металу, наче хтось розривав запчастини кіборгів, як папір. А серед металу — десятки листів та фотографій, на яких були люди. На кожній з них було зображено двох чоловіків різного віку, але це завжди були двоє.

— Це що, пошта для привидів? — спитала Мей.

Вона нахилилася, розглядаючи один з конвертів. На ньому було виведено дивне слово: «Кібуа». Вони добре знали це ім'я. Ітер відступив на крок. Від цього слова у нього по шкірі пішли сироти. На фотографіях було купа імен. 

«Хто ці всі чоловіки? Чому їх лише двоє? Як давно це було? І чому?». Хлопець не віднайшов жодної логічної відповіді у своїй голові молодого науковця, він думав, що експерименти чи життя можна творити у "Верхньому світі", а не тут.

— Еле, може, повернемося? Тут щось не так. Це не просто тунель.
— Та ну тебе, Ітере! Тут цікаво. Дивись, — Ел зробив рішучий крок прямо в сіру масу.

Але замість того, щоб увійти в туман, Ел відлетів назад, ніби наштовхнувся на гумову стіну. Він не впав, але його обличчя викривилося від подиву.

— Оце так... Воно пружинить!

Мей теж спробувала підійти ближче, але відчула, як простір стає занадто щільним. Наче повітря перетворилося на невидимий кисіль, який не дає легеням дихати, а ногам — рухатися вперед.

— Це якесь силове поле, — констатувала вона, не виявляючи страху, лише науковий інтерес. — Хтось або щось заблокувало цей шлях.

Раптом з глибини туману вилетіло щось важке. Це була залізна рука кіборга, понівечена та обгоріла. Вона впала прямо перед Ітером, і її пальці ще кілька секунд конвульсивно стискалися, дряпаючи камінь. Хлопець ледь не закричав, відскочивши до стіни.

— Це попередження, — прошепотів Ітер, його голос тремтів. — Воно не пускає нас. Еле, будь ласка, ходімо звідси!

Ел ще раз штовхнув невидиму перешкоду кулаком, але результат був той самий. Туман почав повільно розповзатися в їхній бік, і в його глибині на мить спалахнули дві білі точки — холодні, нелюдські очі. Ела це не налякало, йому хотілося піти вперед, і він зробив це, ведучи друзів за собою. Їхній важкий шлях крізь в'язке повітря зайняв близько сорока хвилин. Вони страшенно втомилися, очі в темряві зникли, і нарешті вони досягнули мети — великих металевих дверей, де була щілина для ключа.